Весільна сукня висіла на дверях шафи. Та за тиждень до весілля трапилося те, що перевернуло її світ догори дригом. Чому зі мною, думала вона.

Жіночка добре пам’ятала той день, коли вона зібралася заміж за чоловіка, якого щиро вважала своєю долею.

Весільна сукня висіла на дверях шафи, квіти були замовлені, а друзі й рідні вже відраховували дні до свята. Але за тиждень до весілля трапилося те, що перевернуло її світ догори дригом.

Вона не планувала повертатися додому раніше. Робочий день видався важким, і, забувши на столі важливий документ, вирішила забігти до квартири. Те, що вона побачила, коли відчинила двері, надовго закарбувалося в її пам’яті. Її майбутній чоловік був з іншою жінкою.

Чому він такий. Чому це сталося зі мною? Важко описати словами, що вона відчувала.  Вона не кричала, не сварилася — просто розвернулася і вийшла.

Увечері він прийшов до неї з вибаченнями, обіцянками, сльозами на очах. Казав, що це було помилкою, хвилинною слабкістю. Просив вибачення, благав не скасовувати весілля. І вона вирішила дати йому шанс. Адже любов — це, як вона завжди вважала, терпіння і вміння прощати. Вони одружилися, і життя пішло далі.

Але з кожним роком ця подія наче роз’їдала її зсередини. Вона намагалася забути, переконувала себе, що минуле треба залишити позаду. Та довіра, колись така міцна і незламна, була зруйнована. Вони жили разом, мали спільні справи, навіть дітей. Але щоразу, коли чоловік затримувався на роботі або не відповідав на дзвінок, у ній пробуджувався той старий біль і страх.

— Ти знову мені не віриш? — запитував він, коли бачив її тривогу.

— А чи давав ти мені привід вірити? — відповідала вона, ховаючи сльози.

Минали роки, але щастя, яке вона мріяла будувати з ним, так і не прийшло. Вони сварилися частіше, ніж розмовляли, жили більше як співмешканці, ніж як подружжя. Кожен з них розумів: це вже не любов, це — компроміс, який вони прийняли заради звички і дітей.

Одного дня вона вирішила, що більше так не може. Вона зібрала свої речі, обійняла дітей і тихо пішла. Не було жодних  звинувачень. Лише спокійна, але незворотна впевненість, що так більше тривати не може

Чи було їй страшно? Безперечно. Вона залишала за собою роки життя, але водночас відчувала, що робить правильний вибір. Вперше за довгий час вона могла дихати вільно.

Після розлучення вона почала будувати нове життя. Спочатку було складно, особливо через осуд з боку деяких знайомих та рідних. Але з часом вона зрозуміла, що зробила для себе найкращий вибір.

Вона зайнялася улюбленою справою, відкрила невеликий квітковий магазин. Діти бачили маму щасливою, і це стало її найбільшою винагородою. І хоч вона ще довго боялася впустити когось у своє життя, зрештою змогла відкрити своє серце знову.

Одного разу, стоячи за прилавком, вона зустріла чоловіка, який допоміг їй повірити в любов і довіру. Він не був ідеальним, але був чесним і щирим. І саме ці якості стали для неї найважливішими.

Чи дійсно любов — це терпіння і прощення? А може, вона помилилася, коли вирішила дати йому шанс? Як би ви вчинили на її місці?

Як ви вважаєте, чи може любов вижити без довіри?

Чи правильно було жити в шлюбі, де немає щастя, заради дітей? І нарешті: що важливіше — зберігати відносини будь-якою ціною чи знаходити силу йти далі, навіть якщо це боляче

Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.

You cannot copy content of this page