Син привів Наталю додому на родинну вечерю вперше кілька місяців тому. Вона була ввічлива, чемна, але в її очах я побачила якусь холодність, яку було важко ігнорувати. Вони сиділи поруч, сміялися, але мені здавалося, що це сміх з якоюсь ноткою фальші. Мій чоловік, Сергій, теж відчув щось недобре, хоч і не висловлював цього відкрито.
Наступного ранку, коли син пішов на роботу, чоловік підійшов до мене на кухні.
— Що ти думаєш про неї? – запитав він, зазираючи в очі.
— Не знаю, Сергію, – відповіла я, обережно перемішуючи каву, – щось мене тривожить. Вона якась… не та.
— І мені так здалося, – зітхнув він.
Ми хотіли поговорити з сином, але не знали, чи варто починати, боялись нашкодити нашим з ним стосункам. Він був дорослим чоловіком і мав право самостійно обирати свою долю. Та наші переживання тільки посилилися, коли син раптово оголосив, що вони з Наталею вирішили одружитися.
— Мамо, тату, ми з Наталкою вирішили одружитися! – заявив він одного вечора, коли ми всі разом вечеряли.
Мій розум наче застиг. Я відчувала, як серце затремтіло, але намагалася залишатися спокійною.
— Андрію, ти впевнений? – спокійно запитала я, дивлячись йому прямо в очі.
— Так, мамо, – він посміхнувся, – ми щасливі разом.
Сергій мовчав, дивлячись на мене з розумінням. Він завжди давав мені час, щоб обдумати ситуацію.
— Якщо це твій вибір, сину, ми його приймемо, – сказала я, приховуючи свої сумніви за маскою спокою, – але пам’ятай, що шлюб — це відповідальність. Іноді варто добре подумати, перш ніж зробити такий важливий крок.
Андрій лише кивнув і я відчула, що він мене не зрозумів. Зрештою, він завжди робив те, що вважав за потрібне.
Весілля відбулося через місяць. Я сильно хвилювалась, проте намагалась не показувати своїх справжніх почуттів. Наталя виглядала просто чарівно, як і належить нареченій, але в її погляді я знову помітила ту саму прохолоду. Вони розписалися і я зрозуміла, що це вже сталося і нічого не змінити.
Після весілля я намагалася підтримувати стосунки з невісткою, хоча це було непросто. Наталя завжди трималася на відстані, не розкриваючи своїх справжніх почуттів. З часом ми почали помічати, що їхній шлюб не такий щасливий, як здавався на початку.
Одного вечора Андрій прийшов до нас додому, його обличчя було похмурим.
— Мамо, тату, я хочу з вами поговорити, – сказав він, сівши за кухонний стіл.
Ми з Сергієм обмінялися поглядами, і я відчула, що настає важливий момент.
— Що сталося, сину? – запитала я.
— Наш шлюб із Наталею… Він на межі краху, – зізнався він, опустивши очі. – Ні, Наталка чудова жінка та дружина. І я впевнений, що вона була би гарною матір’ю нашим дітям. Але… Ми з нею зрозуміли, що ми просто різні люди. Шкода, що так пізно, але нічого вже не зміниш.
Я знала, що це станеться, але все одно це важко чути. Я взяла його за руку.
— Андрію, ми завжди тут для тебе, – сказала я. – Якщо ти прийняв це рішення, ми тебе підтримаємо.
Він зітхнув, ніби нарешті позбувся важкого тягаря.
— Дякую, мамо. Мені було важко це визнати. Але не можна продовжувати жити так далі.
— Синку, ти ж розумієш, що шлюб — це робота над собою, своїми звичками та характером. – сказала я. – У вас є почуття одне до одного, а все інше можна виправити.
— Ні, мамо, все не так просто. – син задумливо сказав. – Вона вийшла за мене, щоб помститися своєму нареченому. Він тоді її сильно образив, а я не знав. Тепер вона повернулася до нього, а я став крайнім у цій ситуації.
Того вечора ми багато говорили і я зрозуміла, що навіть найбільш уперті люди можуть помилятися. Можливо, це був урок і для мене, не все в житті можна передбачити чи контролювати. Іноді потрібно просто прийняти ситуацію такою, якою вона є і бути готовою підтримати близьких, навіть якщо їх рішення здаються неправильними.
