На нашій вулиці все завжди було спокійно й розмірено. Люди тут прості, працюють, як належить, живуть своїм життям та не лізуть у чужі справи. Іноді вечорами збираються на лавках, говорять про погоду, роботу чи врожай. Все у нас було добре, поки одного дня в один із будинків на краю вулиці не заселилися нові сусіди — Ганна з донькою.
З виду чемні, привітні люди. Будинок їхній як іграшка — свіжопофарбовані стіни, охайний палісадник, квіти на клумбах. Дивишся і серце радіє. Здавалося б, живи та й радій, але щось було не так. Відразу після їхнього переїзду в селі почалися плітки, а незабаром й справжні грандіозні сварки. Всі помітили, що чутки ширяться від Ганни. Спершу дрібні, навіть смішні. Наприклад, що Іван Петрович, наш місцевий майстер на всі руки, якось зробив щось не так у її домі. Але ж це була брехня. Він завжди виконував свою роботу гарно.
Одного дня, повертаючись з магазину, я почула, як кілька жінок на лавці обговорюють ту подію.
— Кажуть, що Іван Петрович у Ганни накосячив, – знизала плечима Марійка, – такий завжди був надійний, а тут, бачиш, що виходить.
Я не витримала й втрутилася:
— Дівчата, не вигадуйте! Іван Петрович завжди добре робить свою справу. Це просто брехня.
— Ну, не знаю, – відповіла Галина, – Ганна ж не буде просто так говорити.
Проте час ішов і плітки ставали все частішими. Про когось казали, що краде, про когось, що в гречку стрибає від дружини. Ганна не обмежувалася простими словами, її розповіді були детальними, з вигаданими “фактами”, що, на жаль, багатьом здавалося правдивим.
Довгий час я намагалася це ігнорувати, але плітки не обійшли й мене. Одного дня мені донесли, що Ганна розповідала, ніби я краду у сусідів з городу. Моя сім’я завжди жила чесно і така брехня була для мене особистою образою. Я вирішила поговорити з нею напряму.
Зустрівши Ганну на вулиці, я зупинилася й вирішила діяти прямо:
— Ганно, можемо поговорити? – запитала я, намагаючись зберегти спокій.
Вона підняла голову й поглянула на мене з легким здивуванням, але швидко повернулася до своєї звичної ввічливості.
— Звісно, Олю, що сталося? – відповіла вона, здавалося б, невинним голосом.
— Я чула, що ти розповідаєш людям, ніби я краду з чужих городів. Це не правда, і ти це знаєш, – я подивилася їй прямо в очі, намагаючись зрозуміти, що вона скаже.
Ганна легенько всміхнулася й опустила очі:
— Та це ж не я, люди так говорять. Може, просто хтось щось неправильно зрозумів…
— Але ти ж розумієш, що такі слова можуть наробити біди? – я відчула, як у мене всередині все кипить, але намагалася тримати себе в руках.
Вона зітхнула, ніби їй самій стало шкода, й тихо відповіла:
— Олю, я ж не хотіла. Просто люди люблять говорити, а я не можу всіх зупинити.
Але я бачила в її очах, що їй приємно, що вона робить шкоду. І хоч я розуміла, що такі люди завжди знайдуть про кого говорити, зупинити цю лавину брехні було важко.
Мешканці нашої вулиці стали нервовими. Андрій з Мариною ледве не розлучилися. Замість звичного спокою тут панувала напруга, підозри та сварки. Мені було шкода, що все це сталося через нових сусідів, які, здавалося, намагаються зруйнувати мир у нашому селі. Я не знала, як діяти, адже заявляти в поліцію нема за що, а спокою від цієї родини не було.
Можливо, варто було б ігнорувати, не реагувати на їхні провокації. Але як? Коли кожен день живеш з думкою, що завтра про тебе розповідатимуть нові небилиці, стаєш на межі. І тоді розумієш, що найгірше — це не відкритий ворог, а той, хто підступно шкодить за твоєю спиною.
Я вірю, що одного разу всі ці плітки й шкода, яку жінка робить для своїх сусідів, повернеться до неї у багато разів більше. Отоді знатиме, як патякати
