«Він – старий уже, і не чує, про що ми розмовляємо – спить, аж похрапує. Не хвилюйся, коханий», – засміялася Люба у слухавку. Тарас ніби прикипів до канапи. Оце «коханий» прорізало слух. Збагнув: він знову ошуканий і зраджений

Тарас Семенович весь день прискіпувався до працівників своєї фірми, хоча й добре розумів, що був неправий. Однак, на душі було так кепсько, що не знав, де себе подіти. Чому доля знову руйнує цеглинки його надій, здобутків і сподівань? Здавалося б, усе, про що мріяв, у нього є: кар’єра, дороге авто, квартира в обласному центрі, облаштована сучасними меблями, красуня-дружина. І все це стало неважливим після вчорашнього дня, коли збагнув – його знову зрадили і надурили.

Першу дружину Ларису Тарас вигнав зі свого серця, ні крапельки не шкодуючи за спільно прожитими роками. Тоді він тяжко хворів, витрачав чималі кошти на лікування, а вона викрала з дому всі заощадження і розтринькала їх з коханцем.

Згодом, одужавши, він знову став керівником фірми. Якось прийшла до нього в кабінет молода дівчина проситися на роботу. Будь-яку, сказала, навіть прибиральницею, аби було на хліб і до хліба. Скромно одягнена, без макіяжу, з голубими-голубими очима і волоссям пшеничного кольору, вона так благально дивилася на Тараса, що якась гаряча хвиля обдала його наскрізь, і він мовив: «Не годиться таким ніжним ручкам підлоги мити, щось інше придумаємо. Зайдіть через кілька днів».

Люба, так звали дівчину, стала працювати оператором. Була відповідальною і розсудливою. Тарас Семенович і сам не розумів, чому з якоюсь особливою увагою ставився до дівчини, чому вирізняє її з-поміж інших колег? Чи не тому, що вона дуже нагадувала йому його перше кохання, милу, вродливу Христинку, в котрої, як і в Люби, теж було довге волосся пшеничного кольору і великі голубі очі?

Одного разу Тарас надав Любі премію за сумлінну працю. Колеги стали перешіптуватися: небагато часу пропрацювала, і раптом – премія! Чому ж іншим нема? Дехто вітав Любу, інші перестали з нею розмовляти…

Люба була пригнічена такою їх поведінкою, ця премія її не втішала. Було відчуття, наче завинила перед колективом. І вона не витримала: якось зайшла у кабінет свого начальника. Тарас Семенович підвів здивовані очі: «Що сталося, Любо?».

Дівчина розгублено стала теребити тремтячими пальцями ґудзики на кофтині: «Я хотіла сказати… Вірніше, спитати – чому саме мені премія дісталася? Колеги гніваються, незручно якось мені», – мовила на одній ноті. Тарас підійшов до Люби, взяв у свої руки її долоні. «Учись жити простіше, Любо, і тоді тобі стане легше. А ця премія – заохочувальна, щоб іще краще працювала. Зрозуміла?».

«Зрозуміла», – тихо мовила Люба і направилася до дверей, але Тарас випередив її і швиденько перекрутив у них ключик. Люба завмерла, не могла зрушити з місця. Що задумав начальник? «Не спіши, Любонько. У мене хороше вино тут є. Як керівник – трішки випити в робочий час я тобі дозволяю», – усміхнувся лукавою посмішкою. І додав: «Виходь за мене заміж, і ніхто не посміє тебе образити».

Люба почервоніла. Солодке вино заграло у жилах, огорнуло трепетом і теплою млістю, кожну її клітинку. Вона не знала, що має казати. Тоді Тарас Семенович спитав, чи, бува, не лякає її різниця у віці, адже він старший від неї на дванадцять років. «Не лякає. Ви – красивий і молодий», – мовила несподівано для себе самої. Хотіла ще щось сказати, але Тарас умить вп’явся своїми гарячими вустами у її по-дитячому пухкі вуста… «Тепер ти будеш тільки моєю. Нікому тебе не віддам».

Вони побралися тихо, без розголосу. Так забажала Люба. Тарас ніколи їй не перечив, нічого для неї не шкодував. Возив її на курорти, на море, гарно вдягав. Вона дбайливо ставилася до чоловіка і ніколи не нагадувала йому про різницю у віці. Утім, він і не відчував її. Донедавна, коли помітив, що Люба якось змінилася. Чомусь ховає очі, уникає любощів, зсилаючись на погане самопочуття. А коли він вкотре заводить мову про дитину, спитає: «Куди нам спішити? Ще маємо час». «Для чого є час, Любо? Хіба ти не бачив, що у мене сивина з’являється у волоссі?», – Тараса аж трусило від таких розмов.

І це ще, як кажуть, було пів біди. Ось вчора він випадково підслухав розмову Люби з якимсь чоловіком. «Він – старий уже, і не чує, про що ми розмовляємо – спить, аж похрапує. Не хвилюйся, коханий», – засміялася Люба у слухавку.

Тарас ніби прикипів до канапи. Оце «коханий» прорізало слух. Збагнув: він знову ошуканий і зраджений. Недарма Люба не хоче дитини – у неї є інший, він навіть не сумнівається в цьому.

Зранку хотів сказати Любі, що підслухав її телефонну розмову, але настільки був виснажений безсонною ніччю, що вирішив відкласти розмову. Люба ж була на диво веселою. Пробувала жартувати. А потім сказала: «Жартую, що не плакати, коханий. Мушу поїхати до подруги, її прооперували, а з нею нікого нема. Пам’ятаєш Наталю, колись вона приїжджала до нас?». Люба стала підбирати гардероб для поїздки, а Тарас пішов заводити автівку і поїхав в офіс.
Після роботи вирішив простежити за дружиною. Поїхати в Наталчине село. Де живе – знав, колись відвозив її додому, як у них гостювала. У голові молотом вистукували слова:
«Він старий уже і погано чує, до зустрічі, коханий».

Ось і сусідній район. Чомусь перестають слухатися його руки, заледве тримають кермо. Що з ним? Тіло стає якесь невагоме, чуже, темніє в очах і, мов крізь сон, він чує крик якоїсь дівчини, що стояла на тротуарі. Тільки – де вона? «Ти що, осліп?», – крізь віконце машини Тарас побачив старенького чоловіка, який підтримував за руку перелякане дівча, яке зачепив автівкою. Чоловік наполягав викликати «швидку».

«Не треба «швидку», усе минеться, зі мною усе гаразд, лишень коліно трішки розсікла. Зараз люди перебинтують, я саме пошту розношу», – лепетала дівчина.

Тарас дістав валідол. Бризнув водою на обличчя. Йому стало легше. Мабуть, тиск підскочив, весь день на нервах був, пояснив старенькому. І запропонував Софійці, так звали дівчинку, відвезти її додому, хай оговтається від прикрої пригоди, а пошту ще встигне рознести – день тепер довгий. Дівчина сказала, що краще відвезти її до сільської ради, де мама її працює головою, а колись, мовляв, теж листоношею була.

«А он і мама з роботи йде, – мовила Соня. – Зупиніть, будь ласка». Тарас Семенович відчиняє двері й не може повірити своїм очам: назустріч доньці поспішає Христина! Його перше, незабутнє кохання. Широко розплющеними очима Христя дивиться то на Софійку, то на Тараса, в якого від хвилювання засіпалися повіки.

«Ти? Де ти тут взявся, Тарасе?», – схвильованим голосом спитала Христя. Він розповів про прикру пригоду на дорозі, коли йому стало зле, і зачепив автівкою Соню. Яке щастя, що все обійшлося. «Гарна у тебе донечка, Христю!», – сказав, зворушений несподіваною зустріччю. «Врахуй, листоношею працює», – з іронією мовила Христя і, обнявши дочку, повела її додому.

Тарас іще з годину просидів в машині, у нього відпало бажання їхати до Наталки і щось з’ясовувати. Перед очима, мов кадри з кінофільму, пролітали спомини. Тоді, коли в його житті була Христя, яку щиро кохав, з якою планували спільне майбутнє. Познайомилися вони на залізничному вокзалі у Тернополі. Тарас їхав додому на вихідні. Христя – з базару, де продавала зелень з городу. Поїзд запізнювався, а дощ, як навмисне, лив, як із відра. Христя підставила йому парасолю: «Ховайтесь, хоч трішки вас прикрию».

Намоклі, але веселі, вони сіли поруч у вагоні, розговорилися, обмінялися мобільними номерами. Тарас тоді вчився в економічному виші, став часто приїжджати до Христі. Іноді – вона до нього. Вони були щасливі та не могли насититись своїм коханням, якби не той злощасний день, коли на площі, де вони годували голубів, їх не побачила Тарасова мама. Приїхала в справах до обласного центру.

«Ось чому ти останнім часом так рідко додому приїжджаєш? Наречену знайшов?», – єхидним тоном спитала вона, презирливо розглядаючи Христю. – «Ви вчитеся разом?» «Ні, я листоношею працюю у своєму селі», – зніяковіло відповіла Христя. Тетяна Петрівна – так звали матір Тараса зареготала: «Ти чуєш, сину? Листоношею вона працює! Не соромно буде в дружини таку брати?»

В очах Христі виступили сльози: «Я не соромлюся своєї професії. Вона мені навіть подобається – щодня мене люди виглядають. Вступати до вишу не виходило: мами не стало, а в батька коштів нема – п’ять років маму лікував», – голос Христі тремтів. Вона благально глянула на коханого, але він чомусь її не захистив, розгублено мовив Христі:
«Наступного тижня приїду», – і поплентався за матір’ю.

Вона чекала його тиждень, другий, третій, але Тарас не приїхав. Переселився з гуртожитку на квартиру, аби Христя його не знайшла, бо так забажали батьки, більше того – вони пригрозили йому, що виженуть з дому, не даватимуть коштів на навчання. Тим паче, що давно мають для нього наречену – доньку їх ліпшого друга, дівчина, мовляв, зазнала зради, має доньку, тому буде йому вірною.

Часті сварки замучили Тараса і, зрештою, він послухав батьків. Так у його житті з’явилася Лариса. Скільки разів потім він шкодував про свій вчинок! Скільки разів дорікав батькам, що змусили його покинути Христю. Згодом, коли Лариса показала своє справжнє обличчя, мати сама визнала свою помилку, але було пізно… Чи не тому він впустив у своє серце Любу, адже була надто схожою на Христину? І знову історія повторилася. У Люби з’явився інший…

Тарас Семенович спохопився: час їхати додому. Але щось не відпускало його з цього невеличкого красивого села, з вулички, де живе Христя з донькою, яку він бачив уперше, але вже встиг полюбити. Цікаво, хто її чоловік? Зателефонував Любі, але вона не брала слухавки. Тарас здивувався, що зрадів цьому, відчув полегшення на душі.

Ватяними ногами він виходить з автівки, ступає на подвір’я Христі.

Скільки разів уявляла вона їхню з Тарасом зустріч! Збирала слова, які хотіла сказати. Гадала, вголос викричить свій біль. А зустрівши, душа її розтанула, як сніжинка, і вона ледь чутним голосом мовила: «Заходь, Тарасе. Ми з донькою так довго на тебе чекали. Соня – твоя донька, а моє серце досі належить тобі. Та тільки тобі вирішувати, зостанешся тут чи ні».

Мов невинне кошеня, Тарас ніжно пригортав Христю до своїх грудей. Відчув її гаряче дихання. Здавалося, не було між ними ані сліз, ані розчарувань, ані двадцяти років розлуки.
«Я більше ніколи вас не покину, Христинко. Клич Софійку. Давай повечеряємо. Я дещо прихопив із собою у дорогу. Та й у тебе так смачно кухнею пахне. Мені слід вибачитися перед тобою, перед донькою, але тепер я точно знаю: листоноша – дуже потрібна і почесна професія, і я пишаюся вами, рідні мої».

Автор – Марія МАЛІЦЬКА, за матеріалами видання “На день”

Фото ілюстративне з вільних джерел