Літній вечір приємною прохолодою обіймав Настині плечі. Назар не міг не закохатися в її вроду. І у величезні сині очі, в яких було щось магічне від неба…
Настя вкотре глянула на годинник. Чоловік запізнюється. Сьогодні четверта річниця їхнього весілля. Назар запросив її у ресторан у парку, що над мініатюрним озерцем – тиху місцинку посеред гамірного міста. Настя усміхнулася. Він не знає, який подарунок вона приготувала. Назар дуже хоче стати батьком. Мріє, щоб народилася доня. Настя подарує чоловікові гарну звістку.
Почало темніти. Назара не було. Насті на серці ставало дедалі тривожніше.
Свекруха зателефонувала близько опівночі. Повідомила, що Назар у лікарні. Його авто потрапило в аварію.
Лікар співчутливо дивився на Настю.
– Ваш чоловік втратив зір. Повністю.
– Він ніколи?..
В її очах потемніло. Лікар кинувся приводити молоду жінку до тями. Опам’яталася в палаті. Поруч сиділа мати.
– Що трапилося? – прошепотіла.
– Ми не знали, що ти чекала маля.
– Була? Чому була?!
Як боляче, як тяжко було подумки прощатися з ненародженою донечкою…
Настя так і не сказала чоловікові, що втратила дитину. Не хотіла засмучувати. Сама «провела» душу, яка не встигла спізнати земне життя, в інший світ, до ангелів. Наодинці сумує. І мовчить…
Назар першим після лікарні затіяв розмову, якої боялася Настя.
– Ти не повинна бути моїм поводирем. Я згідний на розлучення. В моїх очах порожнеча. І в серці.
– Я не залишу тебе.
– Моя кохана дівчинко, життя з інвалідом – мука. Просто, ти не знаєш цього. І я… я більше ніколи не зможу бачити тебе, твоєї усмішки. Це мука для мене.
Дві тоненькі цівки сліз смутком пливли по Настиному обличчі.
– Не плач, дівчинко.
– Ти… ти бачиш?..
Родичі, друзі, знайомі співчували Насті й радили добре подумати, чи варто жити з незрячим.
– Мені б твою красу, – сказала Валя, одна з подруг, – я би олігарха спокусила б. А ти хочеш бути живою білою тростинкою для чоловіка-інваліда. Заради чого? Гадаєш, хтось це оцінить?
– Я кохаю Назара.
– Ой, чи надовго вистачить твого кохання і терпіння?! Як із таким на люди вийти? Яка користь від каліки?
Подібних розмов Настя вислухала багато. «Він бачить більше, ніж ви», – подумки відповідала настирливим порадникам.
… Щось підганяло Настю додому. Хотіла забігти після роботи в перукарню. Але на серці такий неспокій…
Назар тримав жменю таблеток.
– Не смій! – вигукнула.
Чоловік здригнувся. Пігулки висипалися і розкотилися долівкою.
– Ніколи, чуєш, більше ніколи, не роби цього! – кричала крізь сльози.
Назар просив пробачення. Цілував Настині руки. Його незрячі очі плакали.
– Я знаю, що тобі важко, дівчинко. Ти гідна іншого життя. Я щодня думаю про це і ненавиджу себе.
– Дозволь, я вирішу, що мені треба, – мовила твердо і вперто.
…Назар з Настею повільно йшли вулицею.
– Яка гарна пара! – перемовлялися між собою дві літні жінки. – А, кажуть, тепер не вміють кохати…
Перехожі не раз задивлялися на вродливу русявку і її симпатичного супутника. Дивувалися, що вона відкриває перед ним двері авто, магазину чи кав’ярні.
– До чого життя дійшло, – почула якось. – Вже жінки перед чоловіками двері відчиняють.
– Догоджають, аби не втік. Такий може…
Назарів світ мав свої тони і відтінки. Чоловік «бачив», якого кольору настрій дружини, сміх, сум…
– Дівчинко, твій погляд зараз має голубий замріяний колір. Такий, як небо, на яке ти дивишся.
Настя здригнулася від чоловікових слів. Як він «бачить», що вона стоїть біля вікна й дивиться на небо? А якось повернулася з роботи добряче знервована. Назар сказав:
– Твій настрій обпікає гарячим червоним кольором. Що трапилося, дівчинко?
– Як ти… бачиш? – запитувала здивовано.
– Це у зрячих кохання, почуття та відчуття – сліпі. А незрячі бачать душею. Кохана дівчинко, моя душа бачить тебе…
…Вони гуляли набережною неподалік їхнього готелю. Море пахло літом. Чи то літо пахло морем. Вітер бавився довгим Настиним волоссям. Назар ніжно відгортав пасма з обличчя дружини.
– Можна, я напишу ваші портрети? – запитало рудоволосе дівча. – Це зовсім недорого.
– Якщо моя дружина згідна, то можна.
Настя кивнула головою.
– Але мій чоловік не може зняти окуляри. Він…
– Я розумію, – мовила юна художниця. – Пані, ви така гарна і щастя ваше… воно не таке, як в інших. У ньому є відтінки, яких насправді не існує…
– Як ви знаєте? – запитала Настя.
– Ми, художники, бачимо душею, – філософськи відповіла кумедна рудоволоска. І почала накидати перші штрихи…
Автор = Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”
