Я виросла у типовій українській родині, де тато то працював, то пив, а мама ледве зводила кінці з кінцями на копійчаній зарплаті. Кожен день був схожим на вчорашній: сварки та крики. Мама не мовчала, говорила все, що думала, а за це отримувала від тата. Батько коли приходив додому ледве на ногах, в брудних штанях лягав на диван. Я, маленька дівчинка, дивилась на це і вмовляла маму:
— Мамо, розлучися із ним! Ми ж і самі зможемо прожити!
Мама лише зітхала, а потім казала:
— Нам не вижити без нього, дитино!
Ми жили у маминій квартирі на її копійчану зарплату. Шкільні роки минули, як у тумані. Закінчилося дитинство, я вступила до університету в іншому місті, думала, що нарешті вирвуся з цього пекла. Але де там.
Зараз мені 35, я заміжня. Дітей у нас з чоловіком немає і тут починається новий виток проблем. Мій чоловік військовий, ми з ним бачимося тільки вихідними або під час відпусток. Здавалось б, все могло бути нормально — тато вже не п’є, скандалів практично немає, життя спокійне. Але ж ні! Тепер мама вийшла на новий рівень “претензій” — їй не дає спокою те, що в мене немає дітей.
— А ти коли про дітей подумаєш? — спитала якось вона, поки я наливала собі чай на кухні.
Я затримую погляд на чашці, сподіваючись, що вона припинить. Але ні.
— Ти ж не вічно молода. Жінці треба дітей. Що ти взагалі думаєш робити зі своїм життям?
— Мамо, — зітхаю, — це наше з чоловіком рішення. Ми обговорили це. Я не готова. І взагалі, я багато працюю. Ти знаєш, що моя робота…
— А що твоя робота? — перебиває вона. — Їздиш 50 кілометрів у місто. І що з того? У тебе нема ні дітей, ні господарства. Ти нічого не робиш, просто сидиш і чекаєш, коли чоловік приїде на вихідні.
Це вже початок кінця розмови. Я знаю її слова напам’ять. Вони, як стара платівка, повторюються щоразу, коли ми говоримо. Терпіти не можу, коли вона отак криво всміхається. В її очах з’являється той нестерпний погляд розчарування.
— Він тебе кине, — каже вона тихо, ніби між іншим. — Ти його не цінуєш. Він гарний чоловік, а ти тільки сидиш й нічого не робиш.
Я ледве не випустила чашку з рук. Внутрішньо киплю, але стримуюсь, щоб не роздути скандал.
— Мамо, ти серйозно? Я нічого не роблю?
— Ти просто не хочеш брати на себе відповідальність. Тобі добре жити без дітей, без господарства. Ще й чоловік приїжджає, а не ти їздиш до нього.
Я глибоко вдихаю. Холодний піт виступає на скронях. Зараз або не витримаю, або піду. Але замість цього вирішую інше.
— Знаєш що, мамо? — говорю я спокійно, на диво навіть для себе. — Я не хочу жити так, як ти. Я не триматимусь за чоловіка, тільки тому, що “так треба”. І точно не наважусь на дітей тільки через те, що ти так вирішила. Я сама вирішуватиму, що робити зі своїм життям.
Мама мовчала. Її очі стали холодними, як крига. Я бачу, що ці слова потрапили прямо в ціль. Вона вже не скаже нічого. Вона просто не здатна прийняти те, що я стала іншою. І в цю мить я зрозуміла, що нарешті вирвалася з тієї дитячої клітки страху та залежності.
Мама, звісно, не чує. Вона вірить, що щастя — це чоловік, діти й все на цьому. І тут я задумалась: хто взагалі правий у цій ситуації? Мама, яка живе за старими правилами, чи я, яка намагається жити так, як хочу сама? Моя відповідь була зрозумілою, але коли твої власні батьки так сильно на тебе тиснуть, важко не засумніватися в собі.
Чоловік не приїхав у той день. Мама ще довго бурчала на кухні, але я її вже не слухала. Вперше за багато років.
