– Синку, а я заміж виходжу – тихо сказала Люба. У трубці повисло мовчання. А потім грянув грім.
– Мамо, ти ж тільки півроку тому батька в останню путь проводила – обурився син – Май хоч крапельку поваги до його пам’яті.
Люба обережно сказала: – Альош, я все таки доросла жінка і можу сама вирішувати, як мені вчинити, що не правда? У тебе сім’я, а я одна. Мені так самотньо.
Син змінив тон на глузливий: – І хто ж цей щасливчик? Я хоч його знаю чи ти за першого зустрічного заміж зібралася?
Люба образилася. – Гарної ж ти думки про свою матір – докоряла вона його – А виходжу я за Петра Голубєва і ти його добре знаєш.
Син поперхнувся: – За дядька Петра? Ну ти, мамо, даєш. Адже батько його все життя ненавидів. Ось що, я приїду і в усьому розберуся.
Люба перебила його: – Приїжджати не треба і скандалити теж. Я тобі повідомила про своє рішення.
Петро сидів на ганку і судячи з недопалків, що зібрались в попільничці, дуже нервував.
– Ну як? – запитав він, коли Люба вийшла з дому. Вона знизала плечима.
– А ти як думаєш? Він сильно Гришу любив і повірити не може, що я так швидко заміж зібралася.
Він похитав головою: – Якби він знав всю правду, може все по-іншому було, а Люб? – Вона поклала йому на плече голову.
– Ні, не хочу я, щоб він все дізнався. Для мого хлопчика, це ударом буде.
Він глибоко зітхнув і обійняв її за плечі: – Може ти і права, до чого старе ворушити. Нехай все своєю чергою йде.
Вони замовкли і задумалися, згадуючи своє потаємне. Любі тоді вже дев’ятнадцять було, коли в їх село Петро приїхав. Молодий, гарний агроном. Всі незаміжні дівчата сполошилися. Холостий, одягнений по міському. Завжди відпрасований, ввічливий. Подарунок, а не чоловік.
Але швидко прийшло розчарування. У клуб на танці не ходив, на загравання тільки посміхався. Але очей з нього не спускали, шукали слабину яку, ваду. І стали помічати, що він в бібліотеку часто ходить. А там якраз Люба то і працювала. Ну і пішли плітки по селу, що бібліотекарка йому сподобалася. Люба мало не плакала, вони майже навіть і не розмовляли. Він прийде, книжок купу візьме спеціальних і цілий день в зошиті щось записує.
Але ж вона не одна, у неї Гриша є. Між ними все вирішено вже було. Після збиральної весілля зіграють. Люба Гришу з дитинства знала. Був він старший за неї на років п’ять. У дитинстві бувало і ображав, а як виросла, закохався. Взяв він її вважай змором. Розігнав усіх її кавалерів, змовився з її батьком. Хоч і подобався він Любі, але прям великої любові до нього, вона не відчувала. Розсудила так, чоловіком він хорошим буде, а чого їй ще бажати. Тим більше, що нічого кращого вона все одно не знайде.
А ось Петро, спокій її похитнув. Не зустрічала вона ще таких чоловіків. Наприклад Гриша її книг взагалі не визнавав. А коли бачив їх у неї в руках, зневажливо говорив: – Наші діди і без книжок цих, все знали і вміли. А зараз взяли моду, все по ним повчати. Люба ображалася, сама вона читати дуже любила і без книги жити не могла.
І ось в один прекрасний день, коли Петро сидів і звично писав у зошиті, увірвався Гриша.
– Ти не зачастив сюди, друже? – войовничо почав він.
– Гриш, перестань – спробувала заспокоїти його Люба.
– Не лізь в наші розборки, вийди – відсунув він її. – Вставай, давай, пішли на вулицю розбиратися – потягнув він Петра за сорочку.
– Ну підемо – посміхнувся він. Через три хвилини повернувся.
– А де Гриша? – запитала Люба. Він реготав: – Пішов додому, одяг міняти. Він просто невдало в купу гною впав. Вона засміялася: – Ви допомогли чи сам?
Він посміхнувся: – Сам.
Ось після цього інциденту, вони і стали спілкуватися. Спочатку все про книги розмовляли, а потім не до цього стало, Люба закохалася. Та й Петя, як він потім зізнався, давно до неї придивлявся. І в бібліотеку тому так часто ходив. І Люба зізналася Гриші, що закохалася в іншого. Той недобре сплюнув.
– Не буде цього, я не дозволю.
І у Петі почалися проблеми. То комбайнери загуляють на рівному місці, то машини зламаються всі разом. А потім біда трапилася. Хтось підпалив одне з полів. Звинуватили у всьому Петра. Що не доглядів, що національне добро не вберіг. Посадили за недбалість. А Люба зрозуміла що в дитинку чекає вона і нікому ж не скажеш. Будуть всі пальцем тикати, що не зберегла вона честі дівочої. А тут ще Гриша активізувався, проходу не давав. Все заміж кликав.
Вона і не витерпіла, висловилася: – Так я не одна тепер, дитя ношу. Потрібна я тобі така, з причепом?
Він зблід спочатку, а потім видав: – Я тебе будь-яку візьму. І дитина твоя моєю буде. Подумай сама, як ти батькам своїм скажеш? Я твого татка знаю, він миттю тебе з дому пожене. І куди ти потім? А твій Петя, може сюди і не повернеться.
І вона здалася і погодилася. Альошка народився, Гриша його прийняв, як рідного. Все повторював, що чекає від Люби ще пяток діточок. Але у неї не виходило, так Альошка єдиним в їхній родині ріс. Петя все таки повернувся. Зустрів Любу якось на вулиці і сказав: – Вітаю вас, Люба, з заміжжям і народженням сина.
Вона зацьковано на нього подивилася і буркнувши спасибі втекла. Так вони і жили. Вона з Грицем і сином. Він один все життя. Гриша спочатку нервував.
– І чого тут причепився? Їхав би звідси куди подалі. Ти дивись, Люб, сплутаєшся з ним, не пошкодую нікого. Альошка все одно зі мною жити буде, він мій син. Так що думай головою, а не іншим місцем. Зрозуміла?
Але роки йшли, нічого не змінювалося, тільки ненависть чоловіка до Петі не проходила, а з кожним роком все сильніше робилася. І ось коли його не стало, Петя прийшов до неї. Довго говорив їй про свої почуття, які з часом не ослабли. Люба теж вже не стримувалася і розповіла йому про сина. Він зрадів і відразу запропонував: – Люба, годі нам уже страждати, час і щастя спробувати. Скільки нам ще відведено? Хто знає. Давай разом жити.
І Люба погодилася. Адже й справді, треба спробувати за покликом серця пожити.
Синові вони все розповіли, через рік. Він їх не зрозумів і не прийняв. Сказав: – У мене був батько, він ним і залишиться. І іншого мені не треба. А Люба з Петром щасливо залишок життя прожили. У любові і ніжності одне до одного. Видно доля у них така була, під кінець життя тільки разом бути.
Фото – Сергій Майстер, спеціально для Особлива
