На море Оксану виперли батьки. Так-так, саме виперли, бо жінка нізащо не хотіла їхати.
– А я же ви без мене? – все хвилювалася вона. – І Лариса ще надто мала, аби на три тижні залишитися без мами. І на городі картоплю потрібно просапати, бо ось-ось переросте і пізно буде підгортати. Та з Іванком вчителька казала на канікулах позайматися, і Марічка просить навчити її плести…
– Не хвилюйся, з усім справимося, – мовила мама, дістаючи із шафи дорожню сумку. – А тобі лікар що казав? На море, і то чимшвидше. Зрештою, краще зараз провести профілактику, аніж потім викидати шалені гроші на лікування.
Ось так Оксана опинилася на морі. Чудовий санаторій, мальовнича природа і ніжні обійми теплого моря їй сподобалися. Пам’ятаючи настанови лікаря, намагалася якомога більше часу проводити на морі. А ще – любила посидіти на чималому валуні, спостерігаючи за тим, як за обрій сідає сонечко. Тоді враз починало меркнути, море, таке лагідне, ніжно-синє і гарне, враз ставало темним і лякало Оксану.
Вона думала про те, чому так невдало склалося її життя: і кохали вони з Ігорем одне одного, та так, що й думка про розлуку з вечора до ранку була нестерпно болючою, і раділи народженню діток, а проте… Він залишив її, і менше як за рік її Ігор одружився з Людою, її однокласницею і найкращою подругою. І, дивлячись на жінок в санаторії, біля яких упадали їхні чоловіки, вона все не могла зрозуміти, чим вона, Оксана, гірша, що не вартує навіть простого жіночого щастя, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».
Послухавши трішки шум морських хвиль, вона поверталася до санаторію.
– Стоять! – якось на алеї мовив чолов’яга, від якого несло ароматами свята. – Мадам, я хочу с вами прогуляться по берегу.
– Ні-ні, мені потрібно йти, – відповіла вона, намагаючись вивільнити руку, яку міцно тримав незнайомець. – Пустіть.
– Никуда не пойдешь, – до них підійшов ще один чоловік. – А ты такая ничего. И бояться не надо – тебе понравится.
І вони вдвох почали тягнути жінку в кущі. Хто знає, чим би все закінчилося, якби один з відпочивальників не помітив, що коїться щось погане, і не кинувся на допомогу. Один із кривдників Оксани хотів надавати йому стусанів, та сам отримав на горіхи і втік вслід за своїм дружком.
– Заспокойтеся, – мовив він до жінки, яка трусилася, наче лист на вітру. – Витріть сльози – не годиться плакати такій вродливій жінці, як ви. Ходімо, я вас проведу.
Відтоді Оксана та Микола, а саме так звали її рятівника, почали спілкуватися. Разом ходили купатися, їздили на екскурсії, вечорами пили ароматний чай з різнотрав’я. А ночами жінка тонула у морі… ні, скоріше в океані ніжності і ласки, від яких зовсім втратила голову.
– Що ж я роблю? – картала себе вранці. – Приїхала лікуватися, а сама… Хіба я йому потрібна? Він успішний, красивий чоловік, а я… Чоловік покинув, троє дітей.
Жінка давала собі обіцянки, що більше не піде на зустрічі, але, коли Микола запрошував на морозиво, наче на крилах поспішала до нього.
– Ти така неймовірна, – часто казав він. – Справжня, жива, емоційна. Не те, що міські ляльки, які завжди є передбачуваними і від цього наче штучними. Ти, Оксаночко, наче промінчик сонця у темному царстві.
Він розповідав, що працює прорабом на будівництві, що дружина залишила його і пішла до іншого, а єдиний син, йдучи зі школи, на пішохідному переході потрапив під колеса п’яного водія. Розповідав про батьків, сестру, яка виїхала до Італії і там не лише знайшла роботу, але і влаштувала своє життя. Та більше розпитував про неї, її життя, дітей, проблеми і радощі.
Так склалося, що коли вона від’їжджала, то він через загострення хронічної недуги лежав у лікарні. Тож проводжати її було нікому.
– А воно і на краще, – прикусивши губу, аби не розплакатися, переконувала себе жінка. – Ну, зрештою ж не маленькі. Була на морі – був роман, а тепер час повертатися до реального життя з усіма його проблемами. Через добу вона обіймала батьків, радувала привезеними гостинцями дітей, слухала останні новини.
– Яка ляля! – захоплено вигукнула Лариса, наймолодшенька з діток. – Така красива сукня! Такі довгі коси! Мамо, а ти нам татка не привезла?
На мить у кімнаті запала тиша.
– Це їй сусід, дядько Петро, казав, що мама має привезти з моря татка, – мовила найстарша, дванадцятирічна Марічка. – От вона і чекала.
Батьки заговорили дітей, а Оксана на мить уявила, яким би чудовим татом був Микола.
– Ну, перестань, – подумки звернулася сама до себе. – Що було – те пройшло. Треба жити далі.
Однак, як зрозуміла в суботу, не лише не пройшло, а тільки-но починається.
– То Оксана Іванівна – це ваша мама? – почула такий знайомий голос на подвір’ї. – Ну, то проведіть мене до неї. А ти, козаче, навіщо рогатку змайстрував?
Жінка не могла повірити, що це він, тож, витерши руки, бо саме місила тісто на пиріжки, поспішила на веранду. Ще мить, і вони зустрілися поглядами.
– Що це все означає? – було в її очах. – Чому ти приїхав?
– Я зрозумів, що не можу без тебе, – відповів він. – І не хочу без тебе, бо кохаю тебе. Ти згодна стати моєю дружиною?
Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами видання t1.ua
Фото ілюстративне з вільних джерел