Я сидів у своїй маленькій, затишній квартирі, попиваючи каву та гортав стрічку в соцмережі. Знову наткнувся на фото рідної сестри у розкішній сукні від відомого дизайнера, у шикарному ресторані, за накритим столом. Підпис: «Життя прекрасне». І під ним, десятки захоплених коментарів від друзів та знайомих. Я посміхнувся крізь силу.
Здавалося, я маю радіти за сестру? Вона ж досягла шаленого успіху, має все, про що тільки можна мріяти. Але щось глибоко всередині мене ніяк не могло заспокоїти. Це була не заздрість, а скоріше розчарування. Ми були такими різними, хоча й росли в одній родині.
Я згадав, як у дитинстві ми разом будували замки з піску на річці, лазили по деревах, мріяли стати ветеринарами. Ми ховали таємниці у старому дубі біля бабусиної хати, вірили в казкових істот. Я згадав, як ми разом плакали, коли наша улюблена кішка зникла. Тоді ми були нерозлучні.
Згадав хлопця Олега, з яким сестра зустрічалася ще зі школи. Вони були такі закохані! Годинами гуляли містом, тримаючись за руки. Він був простим хлопцем, студентом, але в його очах світилося таке кохання, що здавалося, ніщо не зможе їх розлучити.
І що ж сталося? Десь на третьому курсі університету Ірина познайомилася з Андрієм — сином відомого бізнесмена. Він був красивий, впевнений у собі і, що найголовніше, багатий. Спочатку сестра намагалася поєднувати стосунки з Олегом і загравання з Андрієм. Вона хотіла мати все й одразу: і кохання, і гроші, і розкішне життя.
Але незабаром зробила свій вибір. Через кілька місяців вона вийшла заміж за Андрія, а Олег зник з її життя так само раптово, як і з’явився. Тепер між нами лежала величезна прірва. Сестра жила у світі гламуру та розкоші, я – у світі книг та спокійних домашніх вечорів.
Одного разу я випадково зустрів її на відкритті нової галереї. Вона була оточена своїми друзями — успішними бізнесменами, моделями, відомими спортсменами. Я стояв осторонь, спостерігаючи за нею. Коли наші погляди зустрілися, вона ледь впізнала мене.
— О, це ти! Як давно ми не бачилися! – її голос звучав холодно й відсторонено.
Я посміхнувся у відповідь. Так, давно. Як твої справи?
— Чудово, – відповіла вона, не відриваючи погляду від свого стильного телефону. – У мене все чудово.
Ми розмовляли ще кілька хвилин, але розмова була натягнутою й незручною. Я зрозумів, що ми стали повністю чужими людьми.
Того вечора, повертаючись додому, я довго думав про нашу випадкову зустріч. Чому так сталося? Можливо, ми просто виросли й стали іншими людьми? Або, може, це я не зміг дотягнутися до її нового світу? А вона не повинна спускатись до мого рівня.
На наступний день я подзвонив мамі. Її голос, як завжди, був теплим та заспокійливим.
— Мамо, ти пам’ятаєш, як ми з Іринкою мріяли стати ветеринарами? – почав я розмову з іншої теми.
— Звичайно, пам’ятаю, – відповіла вона. – Ви були такими різними, але мріяли завжди про одне й те саме.
— Так, але зараз все кардинально змінилося. Вона… вона стала зовсім іншою людиною. Її більше цікавлять автомобілі, брендові речі й дорогі ресторани, ніж справжня дружба та сім’я.
Мама замовкла на мить, потім тихенько промовила:
— Кожна людина обирає свій шлях. Іноді шляхи рідних людей розходяться у різні сторони. Треба розуміти це. Головне — не втрачати зв’язок зі своїм корінням.
Я знав, що мама має рацію. Але все одно мені було боляче усвідомлювати, що моя сестра, яку я колись так любив, стала для мене такою чужою. Ми ще довго розмовляли з мамою того вечора. Вона згадувала про наше з сестрою дитинство, про наші дитячі мрії. Тоді я остаточно для себе зрозумів, що найголовніше в житті — це не матеріальні блага, а любов, дружба та родинні стосунки.
З того часу минуло багато часу. Моя сестра так і не змінилася. Вона продовжує жити у своєму блискучому світі, де все вимірюється лайками в соцмережах та ціною сумочки чи помади. А я? Я знайшов своє щастя в простих речах: у коханні, дружбі, у затишку сімейного дому. І хоча іноді я сумую за тією маленькою дівчинкою, якою була моя сестра, я все одно люблю її, адже сімейні зв’язки — це найцінніше, що у нас є.
