— Вона — моя сестра, моя єдина рідна душа у цьому світі! Якщо вона справді бажає мені добра, то повинна зрозуміти і поступитися. Чому вона вважає, що її почуття важливіші за мої?

— Вона — моя  сестра, моя єдина рідна  душа у цьому світі! Якщо вона справді бажає мені добра, то повинна зрозуміти і поступитися. Чому вона вважає, що її почуття важливіші за мої? 

У маленькій двокімнатній квартирі на другому поверсі старої п’ятиповерхівки час, здавалося, уповільнив свій хід. Світло від настільної лампи м’яко лягало на жовті сторінки старого альбому, де на чорно-білих фотографіях дві дівчинки бігали по росистій траві біля бабусиної хати. Вони трималися за руки так міцно, ніби боялися розімкнути пальці й загубитися у величезному світі.

Катерина злегка провела пучками пальців по знімку. Вона пам’ятала той день до найдрібніших деталей: прохолодну ранкову росу, запах свіжого сіна і дзвінкий сміх молодшої сестри, Софії. Тоді, п’ятнадцять років тому, вони обіцяли одна одній ніколи не розлучатися і ділитися всіма таємницями.

Закипів чайник. Його легкий свист порушив тишу. Катерина піднялася, поправила світлу шаль на плечах і пройшла на кухню.

У дверях клацнув замок. До коридору зайшла Софія. Вона струсила з парасольки краплі осіннього дощу, скинула туфлі і з полегшенням зітхнула, розпускаючи довге каштанове волосся, яке було так схоже на волосся Катерини.

— Ти ще не спиш, Катю? — запитала Софія, заглядаючи на кухню з теплою усмішкою. — Я думала, ти вже давно відпочиваєш після своєї зміни в лікарні.

— Як я можу заснути, коли ти кажеш, що маєш важливу новину? — Катерина налила у два кухлі духмяний липовий чай. — Сідай, розповідай. Ти весь вечір світишся, як та лампочка.

Софія сіла за стіл, підібгавши під себе одну ногу. Її очі справді сяяли непоробним захватом. Вона взяла гарячий кухоль обома долонями, намагаючись зігріти пальці після вуличного холоду.

— Катю, я сьогодні познайомилася з дивовижною людиною, — почала Софія, і її голос зазвучав особливо ніжно, аж забринів від внутрішнього хвилювання. — Ти ж знаєш, що наша архітектурна студія бере участь у проекті реставрації старої оранжереї в міському парку?

— Звісно знаю, ти про це лише й говориш останній місяць, — усміхнулася Катерина, сідаючи навпроти.

— Так от, сьогодні до нас приїхав головний інженер від замовника.Його звати Андрій. Катю, він… він зовсім не схожий на тих чоловіків, яких я зустрічала раніше. Він так захоплено розказував про збереження старовинного ліпного декору, що вся наша команда просто затамувала подих. А потім, коли розгляд закінчився, він підійшов до мене і запросив на каву.

Катерина уважно слухала сестру, відзначаючи кожну зміну в її обличчі. Вона так давно не бачила Софію такою натхненною. Після того, як їхні батьки залишили цей світ кілька років тому, дівчата трималися одна за одну, як за єдину опору. Катерина, як старша сестра, завжди брала на себе більше відповідальності: стежила за побутом, контролювала рахунки, підтримувала Софію під час навчання в інституті. А Софія була ніжним, творчим промінчиком у їхній скромній оселі.

— І як пройшла ваша кава? — м’яко запитала Катерина.

— Ми просиділи в кав’ярні майже три години! — Софія замріяно подивилася на вікно, по якому стікали краплі дощу. — Складалося враження, ніби ми знаємо один одного все життя. Він спокійний, виважений, з дуже добрими очима. Катю, я відчула щось таке… чого раніше ніколи не відчувала. Наче якась важлива деталь мого життя нарешті встала на своє місце.

Катерина посміхнулася і простягнула руку, щоб стиснути долоню сестри.

— Я так рада за тебе, Софійко. Ти заслужила на це щастя. Ти стільки працювала останнім часом, майже не відпочивала.

— Він пообіцяв прийти до нас у суботу, — раптом випалила Софія і злегка зніяковіла. — Я запросила його на обід. Ти ж не проти? Я хочу, щоб ти з ним познайомилася. Твоя думка для мене важливіша за все у світі!

— Звісно, я не проти, — відповіла Катерина. — Приготуємо наш фірмовий яблучний пиріг. Подивимося, що це за інженер, який зміг підкорити серце моєї суворої сестрички.

Вони довго ще сиділи на кухні, гомоніли про дрібниці, згадували дитинство і сміялися. Того вечора у їхній квартирі панували тепло, затишок і безмежна сестринська любов. Жодна з них навіть уявити не могла, що цей суботній обід стане початком подій, які перевернуть їхній звичний світ і випробують їхній зв’язок на міцність.

Наступні дні минули для Софії як у дивовижному сні. Вона приходила з роботи пізно, але завжди з оберемком польових квітів або з новою книгою, яку їй дарував Андрій. Вона розповідала про нього щовечора, ділячись кожним словом, кожним його поглядом.

Катерина щиро раділа за молодшу сестру, але в її власній душі поволі наростало дивне почуття тишої самотності. Вона працювала старшою медичною сестрою в терапевтичному відділенні, присвячуючи увесь свій час догляду за хворими людьми. Власного особистого життя у неї фактично не було: після розставання з юнацьким коханням п’ять років тому вона закрила своє серце для нових почуттів, повністю зосередившись на допомозі Софії та роботі.

У п’ятницю увечері Катерина поверталася з чергування. Осінній парк був напівпорожнім, листя під ногами шелестіло від кожного кроку. Дощ тільки-но вщух, і повітря було пахучим та прохолодним.

Вона зупинилася біля старої альтанки, де колись у дитинстві вони з батьками ховалися від літньої зливи. Згадавши ті часи, Катерина ледве помітно зітхнула. Вона відчувала себе втомленою від постійної турботи про інших людей.

Раптом з боку алеї пролунали швидкі кроки. Катерина повернулася і побачила чоловіка у темному пальті, який тримав у руках велику течку з кресленнями. Через вологе листя його нога ковзнула, і він трохи втратив рівновагу, упустивши кілька аркушів прямо на мокру лавку.

— Ох, пробачте, яка нісенітниця! — мовив чоловік, квапливо намагаючись підняти папери.

Катерина підійшла ближче і спритним, звичним до порядку рухом допомогла йому зібрати аркуші, не давши їм промокнути наскрізь.

— Тримайте, — спокійно мовила вона, подаючи йому сухі креслення. — У таку погоду краще тримати папери в щільній папці з застібкою.

Чоловік підвів голову, і їхні погляди зустрілися. У нього були глибокі, сіро-зелені очі, в яких читалася щира вдячність та якась особлива м’якість. На вигляд йому було близько тридцяти п’яти років.

— Дякую вам велике, — сказав він, посміхаючись. Його голос виявився низьким і дуже приємним. — Ви врятували проект генерального плану. Я так захопився думками про майбутню реставрацію, що зовсім не дивився під ноги.

— Ви працюєте над оранжереєю? — здогадалася Катерина, помітивши на одному з аркушів знайомий силует старовинного скляного купола.

— Так! А звідки ви знаєте? — здивувався він.

— Моя сестра… — Катерина раптом замерла. Вона зрозуміла, хто стоїть перед нею. Людина, про яку Софія говорила без зупину останні дні. Це був Андрій.

Андрій уважно подивився на обличчя Катерини, на її довге каштанове волосся, на виразні темні очі і злегка підняв брови.

— Зачекайте… Ви — Катерина? Сестра Софії?

— Так, це я, — відповіла вона, відчувши, як її серце чомусь прискорило свій ритм.

— Яка дивовижна зустріч! — щиро зрадів Андрій. Він простягнув їй руку у шкіряній рукавичці. — А я якраз ішов з об’єкта і думав про нашу завтрашню зустріч. Софія стільки розповідала про вас! Вона казала, що ви — найдобріша і наймудріша людина, яку вона знає.

Катерина опустила очі, відчуваючи, як до її щік припливає тепло. Вона стиснула його руку у відповідь.

— Софія завжди перебільшує, коли говорить про мене, — мовила вона м’яко.

— Ні, я бачу, що вона не помилилася, — сказав Андрій, дивившись на неї з невихованою цікавістю. — Ваші очі випромінюють особливий спокій. У наш час це велика рідкість.

Вони повільно пішли разом алеєю парку в напрямку будинку сестер. Розмова зав’язалася дивовижно легко. Андрій розповідав про свої поїздки старовинними містами, про захоплення архітектурою, а Катерина ділилася історіями зі своєї роботи у лікарні. Вона з подивом виявила, що Андрій чудово розуміє її почуття, її втому і її прагнення допомагати іншим. Він слухав її не просто з ввічливості — він дійсно чув кожне її слово.

Коли вони підійшли до під’їзду, Катерина відчула дивне відчуття жалю від того, що прогулянка так швидко закінчилася.

— Дякую вам за компанію, Катерино, — сказав Андрій, зупиняючись біля дверей. — До завтра?

— До завтра, Андрію, — відповіла вона і піднялася на свій поверх.

Увійшовши до квартири, Катерина довго стояла у передпокої, не знімаючи пальта. Вона приклала долоні до палаючих щік і заплющила очі. У її душі, де роками панувала тиша, раптом прокинулося щось нове, невідоме іводночас лякаюче. Почуття, яке вона не мала права відчувати до чоловіка, в якого була закохана її сестра.

Субота почалася з метушні. Софія встала рано, протерла всі дзеркала в домі, розставила у вітальні свіжі квіти і спекла яблучний пиріг, запах якого заповнив усю квартиру. Вона бігала з кімнати в кімнату, приміряючи то одну сукню, то іншу.

— Катю, порадь, яка краща? Блакитна чи ця, з мереживом? — питала вона, крутячись перед дзеркалом.

Катерина сиділа на краєчку дивана і намагалася розчесати волосся. Вона почувалася ніби уві сні. Нічна розмова з Андрієм не виходила у неї з голови. Кожне його слово, кожна інтонація повторювалися у її пам’яті знову і знову.

— Блакитна тобі дуже личить, Софійко, — тихо відповіла Катерина. — Вона підкреслює твої очі.

Софія підбігла до сестри, сіла поруч і міцно обійняла її.

— Дякую тобі, Катю! За все дякую. Ти не уявляєш, як для мене важливо, щоб ви знайшли спільну мову. Я хочу, щоб ми всі були однією великою, щасливою родиною.

Катерина відчула, як прови провини стискає її горло. Вона погладила сестру по спині, намагаючись відгнати геть тривожні думки.

О першій годині дня пролунав дзвінок у двері. Софія побігла відчиняти. На порозі стояв Андрій із великим букетом білих хризантем та коробкою солодощів.

— Доброго дня, Софіє! — бадьоро мовив він, вручаючи їй квіти і легко цілуючи її у щоку.

Софія пропустила його до передпокою.

— А це для вашої сестри, — сказав Андрій, дістаючи з кишені невелику, красиво оформлену баночку з рідкісним трав’яним чаєм. — Вона казала вчора, що любить трав’яні збори після важких чергувань.

Софія здивовано підняла брови:

— Вчора? Ви вже бачилися вчора?

Катерина вийшла з кухні, тримаючи в руках тарілки. Вона злегка зблідла, але намагалася триматися спокійно.

— Ми випадково перетиналися в парку біля альтанки, Софійко, — пояснила Катерина. — Андрій збирав свої папери, які впали від вітру, і ми трохи пройшлися разом.

— Так, це була абсолютно випадкова, але дуже приємна зустріч! — додав Андрій, посміхаючись Катерині щирою, теплою усмішкою.

Софія перевела погляд з обличчя чоловіка на обличчя сестри. На мить у її очах промайнула легка тінь неусвідомленої тривоги, але вона тут же зникла, поступившись місцем звичній доброзичливості.

— Що ж, це чудово! Виходить, вам не треба витрачати час на знайомство, — мовила Софія, забираючи квіти. — Проходьте до столу.

Обід пройшов у жвавій розмові. Андрій виявився чудовим співрозмовником. Він жартував, розповідав цікаві історії зі свого студентського життя, розпитував дівчат про їхнє дитинство. Проте з часом Софія почала помічати дрібниці, які викликали у неї дивне відчуття дискомфорту.

Коли Андрій говорив про архітектуру або мистецтво, він частіше звертався до Катерини, ніби шукаючи у її глибоких, уважних очах розуміння своїх складних думок. Катерина відповідала стримано, але кожне її зауваження було влучним і точним. Андрій слухав її з особливою увагою, перериваючи Софію, коли та намагалася перевести тему на більш прості, щоденні речі.

— Знаєте, Катерино, — сказав Андрій, опускаючи кухоль з чаєм на блюдце. — Ви маєте дивовижну здатність бачити суть речей. Софія казала, що ви працюєте в лікарні, але мені здається, ви могли б бути чудовим психологом або навіть філософом.

— Я просто люблю спостерігати за людьми, Андрію, — відповіла Катерина, злегка червоніючи. — Коли людина потрапляє до лікарні, з неї злітає все штучне. Залишається тільки те, що є насправді.

— Як це вірно мовлено! — вигукнув Андрій, захоплено дивлячись на неї.

Софія, яка сиділа поруч з Андрієм, відчула, як її долоні похололи. Вона подивилася на руку чоловіка, яка лежала на столі зовсім близько від її власної, але він навіть не спробував торкнутися її пальців. Увесь його простір уваги був повністю захоплений Катериною.

Після обіду Андрій допоміг прибрати зі столу, хоч дівчата й відмовляли його. Коли він збирався йти, у передпокої панувала особлива атмосфера.

— Дякую вам за чудовий гостинний прийом, — сказав він, надягаючи пальто. — Софіє, твій пиріг був неперевершеним.

— Дякую, — тихо відповіла Софія, стоячи трохи осторонь.

— Катерино, — він повернувся до старшої сестри і простягнув їй руку. — Я сподіваюся, ми ще матимемо нагоду поговорити про той трав’яний чай. Я знаю один чудовий магазинчик, де продають рідкісні сорти.

— Можливо, — відповіла Катерина, опускаючи очі.

Коли двері за Андрієм зачинилися, у квартирі знову наступила тиша. Але це була вже зовсім не та тепла тиша, яка панувала тут минулого вечора. Це була тиша, наповнена невисловленими запитаннями та першими паростками сумніву.

Софія мовчки пройшла на кухню і почала мити посуд. Вона мила кожну тарілку з особливою, майже жорстокою ретельністю.

Катерина зайшла за нею, зупинившись біля дверей.

— Софійко… — тихо мовила вона.

— Чому ти не розповіла мені вчора, що ви гуляли в парку? — запитала Софія, не повертаючи голови і продовжуючи терти тарілку губкою.

— Я… я не надала цьому значення, — збрехала Катерина, відчуваючи, як совість боляче коле її зсередини. — Ми просто зустрілися біля альтанки, перекинулися кількома словами і дійшли до будинку.

Софія повільно вимкнула воду, витерла руки рушником і повернулася до сестри. Її обличчя було дуже блідим.

— Ви не просто перекинулися кількома словами, Катю. Ви розмовляли так, ніби між вами вже є якась таємниця. Ти дивилася на нього… і він дивився на тебе зовсім не так, як чоловік дивиться на сестру своєї дівчини.

— Софіє, що ти таке кажеш! — вигукнула Катерина, роблячи крок уперед. — Він твій гість! Він прийшов до тебе! Я лише намагалася бути ввічливою господаркою!

— Ти думаєш, я не бачу? — голос Софії дрижав від внутрішнього болю, але вона намагалася тримати себе в руках. — Ти заміж за нього зібралася? Чи ти вважаєш, що якщо ти старша, якщо ти завжди турбувалася про мене, то тепер маєш право забрати у мене те, що належить мені?

Слова сестри вдарили Катерину, мов батіг. Вона застигла на місці, не вірячи власним вухам.

— Забрати? Софіє, схаменися! Я нічого у тебе не забираю! Я бажаю тобі тільки щастя!

— Тоді чому ти дивилася на нього такими очима? — запитала Софія, і в її голосі вперше за всі роки їхнього спільного життя пролунали холодні,чужі інтонації. — Пообіцяй мені, що ти більше не зустрічатимешся з ним наодинці. Пообіцяй, Катю.

Катерина подивилася у вічі молодшої сестри. Вона бачила в них страх, образу і глибоку невпевненість. Усі її сестринські почуття підказували, що треба негайно погодитися, заспокоїти Софію, дати цю обіцянку і назавжди викреслити Андрія зі своїх думок.

Але в той же час перед її очима знову постали сіро-зелені очі Андрія, його низький голос, його слова про її внутрішній спокій. У її власному серці вперше за багато років спалахнув вогник почуття, яке вона була не в силах просто так загасити.

— Катю, чому ти мовчиш? — тихо запитала Софія, і цей шепіт завис у повітрі між ними, мов натягнута струна, готова тріснути у будь-яку секунду.

Пауза, що затягнулася на кухні, ставала майже відчутною на дотик. За вікном знову почав сіяти дрібний, холодний осінній дощ. Вода тихо капала з підвіконня, відраховуючи секунди між двома рідними людьми, які ще вчора були єдиним цілим.

Катерина повільно опустила руки. Вона подивилася на Софію, чиє обличчя зблідло, а губи стиснулися у тонку лінію.

— Софійко, — мовила Катерина, намагаючись надати своєму голосу якомога більше м’якості та виваженості. — Ти вимагаєш від мене обіцянки, яка звучить так, ніби я вчинила щось погане. Я ніколи в житті не бажала тобі лиха і ніколи не ставала на твоєму шляху. Андрій — дорослий чоловік. Він сам вирішує, з ким йому спілкуватися і кого обирати.

— Вирішує? — Софія гірко посміхнулася, і у цієї посмішки не було нічого від тієї безтурботної дівчини, яка ще кілька днів тому ділилася своїми мріями. — Ти навіть не заперечуєш, Катю! Ти не кажеш, що він тобі байдужий! Ти просто ховаєшся за розумними словами про його право вибору. Але ти чудово бачила, як він дивився на тебе за столом! Ти бачила це і тобі це подобалося!

— Я не повинна вибачатися за те, що я просто існую у власній квартирі і розмовляю з гостем! — у голосі Катерини вперше пролунали суворі, тверді нотки. — Ти сама запросила його сюди. Ти сама хотіла, щоб ми познайомилися. Що ж тепер змінилося? Чому ти шукаєш підступ там, де його немає?

— Змінилося те, що ти не дала мені жодного шансу! — вигукнула Софія, підходячи ближче до сестри. її очі палали образою. — Ти завжди була для всіх ідеальною! Мудра Катерина, відповідальна Катерина, турботлива Катерина… Батьки завжди казали мені брати з тебе приклад. А тепер ти хочеш забрати у мене єдиного чоловіка, до якого я відчула щось справжнє? Ти вважаєш, що якщо ти старша, то тобі належить усе найкраще?

Катерина відступила на крок назад, наче від фізичного удару. Ці слова боляче вразили її в саме серце. Вона згадала всі ті роки, коли відмовляла собі у нових речах, у відпочинку, у власних зустрічах з друзями лише для того, щоб у Софії було все необхідне для навчання у художній школі, а потім в інституті. Вона віддавала сестрі все найкраще, ніколи не вимагаючи подяки, а тепер чула звинувачення в заздрощах та егоїзмі.

— Ти справді так думаєш про мене? — тихо запитала Катерина. Голос її тремтів від глибинної туги. — Ти вважаєш, що я все життя пригнічувала тебе?

— Я думаю, що ти не вмієш поступатися! — відрізала Софія. — Ти звикла все контролювати. Але тут ідеться про моє життя! Поступися мені, Катю. Зроби це заради мене, заради нашого минулого, якщо я справді тобі дорога. Просто відійди вбік і не заважай нам з Андрієм бути разом!

Софія розвернулася і швидкими кроками вийшла з кухні, грюкнувши дверима своєї кімнати.

Катерина залишилася одна. Вона опустилася на стілець, притиснувши холодні долоні до палаючого обличчя. У голові панував хаос. З одного боку, перед нею був біль молодшої сестри, якою вона опікувалася з дитинства. З іншого — несподіване, але глибоке почуття до Андрія, яке вперше за довгі роки змусило її серце битися частіше.

Вона розуміла: якщо вона зробить крок назустріч Андрію, вона може втратити сестру назавжди. Але якщо відступить, то пронесе через усе життя гіркоту невикористаного шансу на власне кохання.

Минув тиждень. Атмосфера в квартирі стала важкою і гнітючою. Сестри практично не розмовляли одна з одною, обмежуючись лише найнеобхіднішими побутовими фразами: «Чайник закипів», «Я забрала пошту», «Світло у коридорі треба вимкнути». Вони намагалися не перетинатися у вузьких коридорах, виходячи з кімнат по черзі.

Софія кожного вечора чекала на дзвінок від Андрія. Проте він телефонував усе рідше. На роботі в архітектурній студії вони перетиналися лише по робочих питаннях, і Софія з тривогою помічала, що він став більш відстороненим. Він більше не кликав її на каву після роботи і не дарував квіти.

У середу ввечері, коли Катерина поверталася з чергування, її біля під’їзду знову чекав Андрій. Він стояв під великою парасолькою, тримаючи в руках маленький букетик осінніх астр.

Побачивши його, Катерина зупинилася. Її серце кануло вниз, а потім прискорило свій хід.

— Доброго вечора, Катерино, — сказав Андрій, ступаючи їй назустріч.Його обличчя осяяла щира усмішка. — Я чекав на вас майже годину. Боявся, що ви залишитеся на нічне чергування.

— Андрію… що ви тут робите? — запитала вона, намагаючись триматися суворо, хоч внутрішній голос підказував їй радіти цій зустрічі. — Софія зараз дома. Вам треба піднятися до неї, якщо ви прийшли.

Андрій зітхнув і похитав головою. Його погляд став серйозним і трохи сумним.

— Я прийшов не до Софії, Катерино. Я прийшов до вас.

— Ви не повинні так чинити, — Катерина зробила крок назад. — Вона чекає на ваші дзвінки. Вона захоплена вами. Вона моя сестра, Андрію! Наша найрідніша людина!

— Катерино, послухайте мене уважно, — Андрій зробив крок уперед і м’яко, але впевнено взяв її за руку. Його пальці були теплими, і це тепло миттєво передалося їй. — Софія — чудова, талановита, прекрасна дівчина. Вона світла і добра. Але ми з нею абсолютно різні люди. Наше спілкування з самого початку було лише дружнім захопленням спільним проектом. Я ніколи не давав їй приводу думати про щось більше.

— Вона вважає інакше! — вигукнула Катерина, намагаючись вивільнити руку, але не докладаючи для цього справжніх зусиль.

— Вона бачить те, що хоче бачити, — тихо, але переконливо мовив Андрій. — А я бачу вас. З першої нашої зустрічі в парку, коли ви допомагали мені збирати ті папери, я зрозумів, що знайшов людину, яку шукав усе життя. Ваша глибина, ваш спокій, ваші очі… Я не можу вдавати, що цього немає, лише для того, щоб нікого не образити. Це було б нечесно ні щодо Софії, ні щодо вас, ні щодо самого себе.

Він простягнув їй букет астр.

— Візьміть їх, будь ласка. І ходімо вип’ємо кави десь неподалік. Нам треба спокійно поговорити.

Катерина дивилася на квіти, потім на його обличчя. У її душі йшла жорстока боротьба між почуттям провини перед сестрою і бажанням бути коханою. Почуття перемогло. Вона повільно взяла букет.

— Добре, — тихо мовила вона. — Ходімо. Але лише на пів години.

Вони пішли до невеличкої затишної кав’ярні на сусідній вулиці. Вони сиділи біля вікна, розмовляли про все на світі і не помічали, як біжить час. Андрій розповідав про свої мрії створити власну реставраційну майстерню, про свою родину, про те, як важливо знайти у житті справжню споріднену душу. Катерина слухала його і відчувала, як крига у її серці остаточно тане. Вона почувалася захищеною і щасливою поруч із цим чоловіком.

Проте щастя це було затьмарене важкою тінню провини.

Вони просиділи в кав’ярні майже дві години. Коли Андрій пропроводжав її назад до будинку, він обережно торкнувся її щоки і мовив:

— Я поговорив із Софією завтра на роботі. Я поясню їй усе чесно і м’яко. Вона зрозуміє. Вона доросла людина.

— Будь з нею обережним, Андрію, — попросила Катерина. — Вона дуже вразлива.

— Я зроблю все можливе, — обіцяв він.

Катерина піднялася на свій поверх, підійшла до дверей квартири і легенько штовхнула їх. Вони виявилися незачиненими.

У коридорі горіло яскраве світло. На підлозі біля дзеркала стояла Софія. Вона дивувалася на букет осінніх астр у руках Катерини, а потім піднімала очі на обличчя сестри.

Вона все зрозуміла без жодного слова. Вона стояла біля вікна коридору і бачила, як Катерина йшла з Андрієм під однією парасолькою, як вони посміхалися один одному і як він торкався її обличчя біля під’їзду.

— Ви були разом, — це була не запитання, а факт, висловлений тихим, безживною голосом.

Катерина сховала букет за спину, але це було марно.

— Софійко, дай мені пояснити…

— Що пояснити? — Софія зробила крок уперед. Її обличчя було викривлене гірким болем. — Що ти пішла з ним за моєю спиною? Що ти береш від нього квіти, коли знаєш, як це розриває моє серце? Ти ж обіцяла собі бути моєю захисницею! Ти ж казала, що родина — це найважливіше у світі!

— Софіє, Андрій сам прийшов! — Катерина підійшла ближче, намагаючись простягнути руку. — Він сказав, що між вами ніколи не було нічого, крім дружби! Він не любить тебе, Софійко! Ти не можеш змусити чоловіка кохати тебе проти його волі!

— Він не кохає мене, бо ти встала між нами! — вигукнула Софія, і її голос прорізав тишу квартири. — Ти привабила його своєю загадковістю, своїми розмовами! Ти свідомо відібрала його в мене! Ти вважаєш, що ти краща за мене, що ти більше заслуговуєш на щастя!

— Це не так! — зі сльозами на очах сказала Катерина. — Я кохаю його, Софіє! Вперше за п’ять років я відчула, що живу! Чому ти вважаєш, що я повинна відмовитися від свого життя заради твоєї ілюзії? Чому сестра повинна жертвувати всім?

— Тому що я твоя сестра! — закричала Софія. — Рідна кров! А він — сторонній чоловік, який завтра може піти геть! Ти проміняла мене на першого ж чоловіка, який сказав тобі кілька красивих слів!

Софія підбігла до Катерини, вихопила з її рук букет астр і з силою кинула його на підлогу. Квіти розсипалися по паркету, пелюстки розлетілися в усі боки.

— Не торкайся до мене більше! — вигукнула Софія. — І не кажи мені про сестринську любов! Для мене ти більше не сестра!

Вона забігла до своєї кімнати і зачинилася на ключ.

Катерина опустилася на коліна серед розсипаних пелюсток. Вона збирала їх тремтячими пальцями, і сльози капками падали на сухі пелюстки астр. Вона відчувала, як світ, який вони з сестрою будували все життя, остаточно розпадається на уламки, і жоден з них не знає, як скласти його наново.

Наступного дня розмова між Андрієм та Софією на роботі все ж відбулася. Вона була короткою і важкою. Андрій намагався бути якомога м’якшим, пояснюючи, що поважає Софію як колегу і світлу людину, але його серце належить Катерині.

Софія вислухала його мовчки, не випустивши жодної сльози. Вона лише кивнула головою, забрала свої речі з архітектурного столу і написала заяву про звільнення за власним бажанням.

Вона не повернулася додому ні ввечері, ні вночі.

Катерина збожеволіла від тривоги. Вона телефонувала на мобільний сестри кожні п’ять хвилин, але автовідповідач відповідав однаковим холодним голосом: «Абонент поза зоною досяжності». Вона обдзвонила всіх подруг Софії, колег по роботі, але ніхто не знав, де вона перебуває.

Андрій допомагав Катерині шукати сестру. Вони об’їздили весь центр міста, перевірили парк, кав’ярні, але Софії ніде не було.

Лише наступного дня вранці Катерині зателефонувала їхня стара тітка Ганна, яка жила у невеличкому містечку за п’ятдесят кілометрів від обласного центру, у старому батьківському будинку.

— Катю, Софійка у мене, — сказала тітка по телефону. Голос її був стривоженим. — Вона приїхала першим автобусом. Вона дуже змарніла, нічого не їсть і мовчить. Вона сказала, що більше не повернеться до вашої квартири. Що між вами сталося, Катю? Ви ж були як дві краплі води!

Катерина закрила очі, відчуваючи, як важкий біль стискає серце.

— Я зараз же приїду, тітонько, — тихо відповіла вона.

Вона зібрала невелику сумку, повідомила на роботі про необхідність взяти кілька днів відпустки і зателефонувала Андрію.

— Я їду до сестри, — сказала вона йому. — Мені треба поговорити з нею наодинці.

— Я поїду з тобою, Катерино, — наполягав Андрій. — Я повинен бути поруч, я берегтиму тебе.

— Ні, Андрію, — м’яко, але непохитно відповіла вона. — Це наша родинна справа. Якщо ти поїдеш зі мною, Софія навіть не вийде з кімнати. Мені треба вирішити це самій.

Вони попрощалися біля автовокзалу. Андрій обійняв її і довго не випускав зі своїх обіймів.

— Повертайся швидше, — сказав він. — Я чекатиму на тебе.

Катерина сіла в автобус, який вирушив убік її дитинства. Дивлячись у вікно на миготіння осінніх дерев, вона думала про те, що за останні тижні її життя перетворилося на суцільне випробування. Вона їхала до сестри, не знаючи, чи зможе знайти ті слова, які здатні заживити глибоку рану у її душі, і чи зможе сама пробачити їй ті важкі звинувачення, які пролунали у коридорі їхнього спільного будинку.

Автобус мчав уперед, віддаляючи її від чоловіка, якого вона кохала, і наближаючи до сестри, без якої її життя не могло бути повним.