— Ну уявляєш, Іро, у мене свекруха, ну от наче б ідеальна, – почала я. – Вона не лізе в наше життя, не вчить нас, як жити, не критикує. Та й сама по собі, людина золота. Але ж знаєш, вона настільки старається довести, що “свекруха – це не зла Баба-Яга”, що я вже не знаю, куди тікати!
Сидимо ми з подругою Ірою в кафе, п’ємо каву, а я не можу втриматися від сміху. Вона дивиться на мене з цікавістю, піднімаючи брови.
— Ой, давай розповідай, – каже вона, сьорбаючи свою каву. – Що за пригода у тебе на цей раз?
— Ну от, почну з того, що моя свекруха, Тетяна Павлівна, ще до весілля дуже намагалася показати, яка вона прогресивна і “модна”. Вона на кожну зустріч приносила мені щось із розряду «еко продуктів» або «корисних смузі». І жартувала:
— Ну от, ти напевно думала, що я буду з порога вчити тебе борщі варити! А я ось, бачиш, лише за здоровий спосіб життя.
— А що, ти борщ не вмієш? – гигикнула Іра.
— Та вмію я борщ, – відмахуюсь. – Просто не в цьому питання. Спочатку, знаєш, я раділа. Думаю, “о, як мені пощастило!” Ніяких конфліктів, ніяких нав’язливих порад. Але потім почалося щось дивне.
— Ну давай, давай, – підганяла Іра.
— От, наприклад, тиждень тому вона прийшла в гості без попередження, – почала я. – Ну, думаю, нічого страшного. Може, вона так звикла. Просто пояснимо, що для нас це неприйнятно. Відкриваю двері, а вона з величезною сумкою стоїть. Кажу:
— Тетяно Павлівно, заходьте. Що ви там такого накупили?
А вона каже:
— Марієчко, я прийшла вас врятувати!
Я очі округлила:
— Від чого?
А вона з серйозним виглядом:
— Від нудного життя!
Іра почала сміятися, ледь не перекинувши свій стакан.
— Ну і що далі? – запитала вона, витираючи сльози від сміху.
— Уявляєш, виявляється, вона принесла нам купу якихось “важливих” книг та журналів. З порадами, як зміцнити шлюб. Мовляв, щоб ми не стали такими «звичайними», як усі, – розповідаю я. – І починає мені читати цитати з якоїсь книжки: «Як правильно спілкуватися у шлюбі, як не перетворитися на сіре болото». І це все при тому, що ми з чоловіком взагалі не сваримося! Я їй кажу:
— Та у нас усе добре, Тетяно Павлівно, не хвилюйтеся!
А вона так загадково посміхається:
— Отож, бо й воно! Ви ще не знаєте, як швидко все може змінитися!
— Оце так! – сміється Іра. – А ти що?
— Та що я, – махаю рукою. – Посміялася разом із нею. Але на цьому не закінчилося.
Наступного тижня вона знову завітала, але вже з новим сюрпризом. Принесла з собою, уяви, набір для в’язання і сказала:
— Марієчко, я тут подумала, тобі треба мати хобі, щоб тебе не тягнуло кудись шукати пригоди. Ну, а я тебе навчу в’язати шкарпетки!
Іра вже регоче так голосно, що кілька людей у кафе обертаються.
— Ну, це ж мило, – ледве вимовляє вона крізь сміх.
— Та звісно, мило, – погоджуюсь я. – Але ж річ у тому, що я й так маю купу хобі! Я малюю, читаю, займаюся спортом. А в’язання — це вже було для неї «останньою надією», щоб довести, що свекруха — це не стереотип. І от, уяви, сидимо ми з нею в суботу, вона в’яже шкарпетки, а я просто намагаюся не сміятися. І тут вона видає:
— Марієчко, а ти знаєш, що свекруха — це не зла Баба-яга?
— Вона це серйозно сказала? – Іра ледь дихає від сміху.
— Ага! І все це з таким серйозним виглядом, наче я дійсно вважала її якоюсь відьмою. Я ж їй сказала:
— Тетяно Павлівно, та я ніколи так про вас і не думала!
А вона мені:
— Але ж стереотипи можуть з’явитися будь-коли! Ось, наприклад, ти захочеш мене контролювати чи я почну надокучати. – Вона говорила це з такою турботою!
— Ох, це щось! – сміється Іра. – І що ти думаєш робити далі?
— Та от не знаю! – сміюсь у відповідь. – З одного боку, вона чудова. Але якщо вона ще раз принесе мені якийсь «рятувальний набір», я вже не витримаю.
Іра вже не може втриматися від сміху, але я теж сміюся разом із нею. Свекруха, звісно, чудова людина, тільки її надмірна турбота — це вже окрема форма мистецтва.
От що з нею робити? Наче б і гріх жалітися, але, як кажуть: “людоньки, порадьте!”
