Мені досі важко повірити в те, що сталося. Здається, тільки вчора я радісно приймала ключі від великого бабусиного будинку, де сподівалася почати новий розділ свого життя. Ми з Ігорем давно мріяли про простору оселю і цей спадок став подарунком долі.
— Ігорю, уявляєш, — не стримала я радісної посмішки, коли розповіла чоловікові новину. — Бабусин будинок тепер наш! Ми можемо переїхати хоч сьогодні.
— Так це чудова новина, кохана! — Ігор подивився на мене і в його очах з’явилася легка цікавість. — А ти вже повноцінна власниця?
— Так, шість місяців вже минуло, — кивнула я, розуміючи, що тепер ніщо не заважає нам жити у цьому просторому будинку. — Там треба трохи зробити косметичний ремонт, але можна заїжджати хоч зараз.
— Ну, сьогодні, так сьогодні, — погодився він задумавшись. — Як скажеш. Ти ж у мене господиня. Тільки є одна справа… У мене на роботі завал. Їдь сьогодні без мене, а? Я викличу транспортну компанію, щоб перевезли все необхідне, вантажники допоможуть. А ввечері я приїду.
Я відразу погодилася. Мене не насторожив його тон і я не відчула прихованих намірів за цими словами. Знала б я тоді, що на мене чекає…
До вечора я вже майже все облаштувала. Речі були розставлені по місцях, хоча багато що ще залишалося в коробках. Я сиділа на веранді й пила чай, очікуючи на приїзд Ігоря. Моє серце билося у передчутті спільного життя в цьому домі.
Коли біля воріт нарешті з’явилася його машина, я зраділа і поспішила зустріти чоловіка. Але те, що я побачила, перевернуло весь мій світ. Замість того, щоб побачити усміхненого Ігоря, який привіз шампанське для святкування нашого переїзду, я побачила жінку й хлопчика поруч з ним.
— Катю, познайомся, це Ірина, — сказав він таким буденним тоном, ніби це була зовсім не дивина. — І її син, Максим.
Я застигла на місці й не розуміла, що відбувається.
— А що це все означає? — запитала я, ледве стримуючи себе від вибуху емоцій.
Ігор спокійно знизав плечима:
— Катю, Ірині немає куди йти. Вона жила з батьками, а тепер їм стало тісно. І, враховуючи, що ти не можеш мати дітей, я вирішив завести собі іншу сім’ю. Це мій син, Максим. Ти ж не викинеш його на вулицю взимку?
— Ти жартуєш? — мої слова прозвучали тихо, майже пошепки, але з таким відчаєм, що навіть Ірина зблідла. — Ти завів собі іншу сім’ю? І хочеш, щоб ми тут усі разом жили?
Ігор, як ні в чому не бувало, подивився на мене з посмішкою:
— Ну, а що ти хочеш, Катю? Це ж наш дім тепер, ти сама сказала. Невже ти виженеш маленьку дитину на мороз?
Я відчула, як всередині мене щось ламається. Але, попри обурення, я впевнено вимовила:
— Ігорю, згадаймо, хто тут справжній власник. Це мій будинок і я не планую тут жити з твоєю другою сім’єю. У тебе є два варіанти: або ти йдеш разом з ними прямо зараз, або залишаєшся, тільки без цієї компанії. Вибір за тобою.
Ігор застиг на мить, напружено дивлячись на мене. Ірина схопила Максима за руку і щось шепотіла йому на вухо.
— Ти серйозно? — запитав він нарешті.
— Так, Ігорю. Я серйозно. А тепер вибирай.
Його обличчя змінилося, він зрозумів, що більше не має влади наді мною. Розлючений, він схопив свої речі й мовчки пішов до машини разом з Іриною та її сином.
Коли вони поїхали, я залишилася сама посеред порожнього будинку. Мій розум відмовлявся вірити у те, що сталося. І хоча я перемогла у цій ситуації, гіркота зради ще довго не залишала моє серце.
Почалося болісне розлучення, розділ майна та нескінченні маніпуляції з боку Ігоря. Він намагався викликати у мене почуття провини, постійно повторюючи, що я зруйнувала його життя і що це все моя вина. Мій колишній — гарний маніпулятор і я ще довго відчувала його вплив на собі. Але я тримавсь. Я знаю, що не винна у тому, що він зрадив мене. Він просто майстерно використовував мою довіру всі ці роки.
