Все почалося тієї осені, коли Оля прийшла до мене вся в сльозах. Вона мовчки сіла на диван і, не дивлячись мені в очі, почала говорити. Її руки тремтіли, а голос лунав так тихо, ніби пробивав товсту стіну.
— Богдан сказав, що я сиджу вдома без діла, – зітхнула вона, нервово стискаючи край кофти. – Сказав, що треба йти працювати, бо гроші з неба не падають.
Я, трохи розгублена, сіла поруч й поставила їй чашку чаю на стіл. Не могла повірити, що чоловік, який раніше так ніжно піклувався про неї, тепер почав дорікати через те, що вона вдома. Раніше він постійно повторював: “Відпочивай, не хвилюйся, я заробляю на нас обох”. Але зараз все змінилося.
— Що ти йому відповіла? – обережно запитала я, не знаючи, як краще підійти до цієї ситуації.
Оля лише гірко усміхнулась.
— Сказала, що спробую знайти роботу. Але таких слів від нього я точно не очікувала. Ніби я взагалі нічого не роблю!
Ми сиділи мовчки кілька хвилин, поки вона не продовжила:
— Раніше він взагалі не мав претензій. А тепер питає, що я цілими днями роблю вдома. Думає, що я тут просто собі відпочиваю, поки він на роботі. А я? Я ж постійно щось роблю по дому, і готую, і з роботою допомагаю. Але для нього цього вже недостатньо.
— І що він тепер? – запитала я, все ще не до кінця розуміючи, як так швидко все могло змінитися.
— Тиждень минув і він мовчить. Ми не говоримо. Я думала, що він прийде до тями й попросить вибачення. Схоже, йому так зручно. Ніби це була його хитрість, щоб змусити мене піти працювати.
Я задумалась. Ситуація була дійсно дивною. З одного боку, я розуміла, що кожен з нас може змінитися, але така різка реакція Богдана виглядала незвичною. Чи може це бути лише початок більш серйозної кризи у їхніх стосунках?
Наступного дня подруга приїхала до мене вся в сльозах та залишалася на ніч. Вона майже не говорила, лише ходила по квартирі, як тінь. Я намагалася підбадьорити її, пропонувала різні варіанти розв’язання проблеми, але всі спроби були марними.
І от що робити далі? Питання, яке мучило не тільки її, але й мене. Я живу сама, в орендованій квартирі, але не проти була б, аби Оля залишилась у мене на деякий час.
Проблема в тому, що Богдан, здається, і не збирається її повертати. Вона сподівалася, що після її від’їзду він одразу ж побіжить просити пробачення, обіцяючи, що все зміниться. А він ніби вичікує й не робить жодних кроків.
Сидимо з нею на кухні, Оля сумно ковтає чай, а я дивлюся на її заплакані очі.
— Може підемо разом пошукаємо вакансії? Або хоча б резюме складемо? – запропонувала я, намагаючись хоч якось підбадьорити її.
Оля лише махнула рукою.
— Зараз не до того. Я навіть не знаю, де себе подіти, не те щоб роботу шукати.
Чесно кажучи, я теж не розумію, що робити в цій ситуації. Поведінка Богдана здається мені дивною. Якби в неї була маленька дитина, він теж звинувачував би її у тому, що вона не працює? Адже він добре заробляє, ще й на власне житло відкладають. Значить, грошей їм вистачає, але чомусь саме тепер він почав дорікати їй, що вона сидить удома.
Якось я намагалася жартом розрядити ситуацію:
— Олю, може, він просто мріє про життя холостяка й хоче спробувати, що це таке, доки ти не вдома?
Але жарт не пройшов. Оля гірко посміхнулась:
— Може, й так. Може, я йому просто набридла?
Усі дні ми проводимо разом. Вдень Оля мовчки дивиться серіали, вечорами ми гуляємо по району, шукаємо, як би відволіктись. У мене в голові крутиться одна думка: що далі? Богдан мовчить, Оля відмовляється щось робити. Я теж не знаю, як цю ситуацію розрулити.
Мені здається, що їхнє життя вже не буде таким, як раніше. Я постійно думаю про своє майбутнє. А якщо одного дня мені теж знадобиться допомога, а ніхто не зможе мене підтримати? Зараз у мене все більш-менш спокійно, робота є, дах над головою теж, хоч і орендований. Але в житті буває всяке. Невже я маю постійно хвилюватися через те, що хтось інший теж не зможе бути надійним?
Минуло вже понад два тижні, а Богдан так і не з’явився. Оля виглядає виснаженою – сльози вже майже висохли, залишивши лише тьмяний погляд та змучений вигляд. Щоночі вона сидить з телефоном, перевіряючи месенджери, але його повідомлень немає. Мабуть, він вирішив, що так буде краще. А вона? Вона продовжує чекати.
Зрештою, одного вечора, коли ми з Олею сиділи на лавці у парку, вона раптом сказала:
— Мені здається, що я більше не хочу повертатись. Вперше за довгий час я відчуваю, що можу вирішити щось сама.
Її слова здивували мене. Оля завжди була залежною від думки Богдана, завжди намагалася догодити йому. А тепер, через це несподіване розставання, вона наче відкрила нову частину себе.
Я дивилася на неї й розуміла, що вона до нього вже не повернеться, але тримати її у себе я не збиралась. Допомогти так, але на шию собі сісти я нікому не дозволяла. Напевно, через це й самотня.
Того вечора я сказала подрузі:
— Якщо хочеш залишитися у мене, маєш вкладати частинку своїх фінансів у наш побут. Квартиру та комунальні послуги будемо ділити на двох. З харчуванням пізніше домовимось, як роботу знайдеш.
Оля на мене здивовано подивилась:
— В сенсі на роботу йти? Я не хочу працювати.
— Тоді повертайся до батьків, – грубо відповіла я їй та пішла спати.
Наступного дня я прокинулась від дзвінка у двері. На порозі стояв Богдан, втомлений та нервовий. Він прийшов «повернути» Олю. І вона до нього повернулася. Тільки тепер я зрозуміла, що винна у цьому конфлікті подруга, а не Богдан. Це вона не хоче працювати, а жити весь час як пані. Я заварила собі каву й відчула полегшення, що подруга пішла.
