— Ніколи б не подумала, що так попаду, – плакала Олеся подрузі. – Я думала, що розбираюсь в людях, але виявилося, що ні. Чому мені ніхто з друзів не сказав, який він насправді.
— Ми ж його не знали, – виправдовувалась подруга. Тобі Наталка заздрила, говорила, як тобі пощастило з тим чоловіком. А Ірина навіть відбити хотіла твого нареченого, але зрозуміла, що марно. Що трапилось?
— Він виявився не тим, за кого себе видавав. – скрізь сльози говорила дівчина. Я так більше не можу, весілля не буде.
Коли Олеся вперше зустріла Богдана, вона відчула, що знайшла того, кого шукала все своє життя. Його розум, харизма і освіченість завжди притягували увагу в будь-якій компанії. Він умів підтримати розмову, пожартувати й завжди знав, як підбадьорити. Її підкорило те, що під зовнішньою маскою впевненого чоловіка ховалася ніжна душа, яка дбала про неї кожного дня.
Спочатку все було як у казці. Вони гуляли разом, насолоджувалися кожною миттю, проведеною разом. Чоловік часто дарував їй квіти, навіть без приводу і намагався зробити кожен її день особливим. Олеся відчувала, що їхнє кохання – це справжнє щастя. Проте, як це часто буває, за зовнішньою ідилією почали вимальовуватися перші тріщини.
Коли вони вирішили орендувати квартиру, щоб спробувати пожити разом, дівчина була щаслива. Вона мріяла про те, як вони проводитимуть вечори разом за чашкою чаю на кухні, обговорюючи плани на майбутнє. Проте, реальність була зовсім іншою.
Богдан, як виявилося, був педантом у всьому. Спочатку це подобалося дівчині. Він завжди підтримував порядок, намагався, щоб усе було на своїх місцях та все робив для того. Вона раділа, що чоловік щось робить вдома, а вдвох підтримувати порядок набагато легше, можна у будь-який момент гостей запросити та перед батьками не соромно.
Тільки дуже швидко його любов до порядку перетворилася на справжній фанатизм.
— Олесю, — сказав чоловік одного вечора, коли вони вечеряли, — ти не могла б прибрати ту книгу з тумби? Вона тут зовсім не до місця.
— Але я ж її читаю, — здивувалася вона.
— Коли читаєш — тримай у руках. Коли не читаєш — клади на полицю.
Дівчина розсміялася, подумавши, що він жартує. Але Богдан був серйозним. Його обличчя виражало непохитну рішучість.
— Але це ж дрібниці, — відповіла вона, намагаючись не підвищувати голос.
— Дрібниці? — Чоловік глянув на неї, ніби вона сказала щось образливе. — Дрібниці визначають порядок у домі. Якщо ми не будемо слідкувати за цим, все перетвориться на хаос!
Ця суперечка, яка почалася через книгу, продовжилася. Богдан не міг зрозуміти, чому вона не дотримується його правил. А найбільше дівчину дратував порядок на кухні. Вона все робила лівою рукою: хліб нарізала, їла, посуд мила. Їй зручно було ставити все навпаки. Тільки це чомусь обурювало чоловіка.
— Коли ти навчишся ставити тарілки в шафу як у людей? – часто запитував він її.
— Але мені так зручно, – тихо відповідала дівчина.
— А мені незручно, ти маєш перевчитися, – диктував свої умови чоловік.
Олеся розуміла, що далі так продовжуватися не можу. Їй настільки було важко підлаштовуватися під вимоги чоловіка та щось змінювати у своєму житті.
Чим далі, тим більше він давив на неї своїм авторитетом. Всі друзі Богдана були на його боці, а дівчина виглядала поряд з ним сірою та нецікавою. Всі її активності в компанії чоловік вдома обговорював, немов виховував: то не те сказала, то не туди подивилась, а то не той одяг підібрала. Хоча вона завжди радилася з ним, з приводу зовнішнього вигляду.
Кожного дня він критикував її за будь-яку дрібницю, яка не потрапляла під критерії його уявлення про ідеальний порядок.
— Все, це була остання крапля, — прошепотіла вона собі, але так, щоб він не почув. Вона піднялася з дивана і, набравши номер подруги, пішла на балкон. “Весілля не буде. Ні, це не дрібниці!…”
Її подруга, спочатку здивувалась, а потім намагалася її заспокоїти, обміркувати все ще раз. Тільки дівчина була невблаганною.
— Лесю, не треба так різко, — благала її подруга. — Дай йому шанс, може, ви просто не знайшли спільної мови?
Родичі теж не розуміли дівчину та засуджували її вчинок, який вона ще не зробила. Вона тільки мала намір піти від чоловіка, з яким її ніщо не пов’язувало: ні спільні діти, ні штамп у паспорті, ні спільне майно.
Олеся зі сльозами збирала речі. Вона знала, що краще зараз відмовитися від цієї казки, ніж потім жити у пастці чужих правил. Бо для неї справжнє кохання не має таких критичних умов.
Того ж вечора вона пішла. Богдан, здавалося, був приголомшений. Він не міг повірити, що вона дійсно пішла через такі, на його думку, дрібниці. Але для Олесі ці «дрібниці» стали символом того, що їхні шляхи не зійдуться.
