— Ви хто всі, люди? — здивовано запитала господиня, відчинивши двері своєї квартири.
Вероніка поверталася сьогодні з відрядження додому. Цього разу жінка затрималася довше, ніж зазвичай. Довелося перевіряти роботу попереднього аудитора. Справ було багато, і вона прийняла рішення залишитися ще на пару днів, погодивши це з керівництвом.
Повернення додому було бажаним і довгоочікуваним. Надворі мрячив мерзенний осінній дощ, небом пливли важкі хмари. Іноді проглядало між ними сіреньке, наче випране небо. На додачу до всього дув холодний вітер, що намагався проникнути під легку курточку й такий же тонкий і легкий шарфик, яким Вероніка обмотала шию, ледь покинувши вагон.
Дуже хотілося в тепло й затишок, убратися в улюблений домашній костюм у формі пінгвіна, який Вероніка вдягала в холоди, і з’їсти чогось смачного й обов’язково гарячого. А потім, притулившись до улюбленого чоловіка, дивитися якийсь позитивний фільм по домашньому кінотеатру.
Вийшовши з потяга й пробігши пероном з легкою сумкою, в якій було зовсім небагато речей, Вероніка вийшла на площу перед вокзалом, де зазвичай стояли машини таксі. Вона обрала першу, що стояла неподалік, і попросила відвезти її додому. Таксист виявився балакучим, мабуть, відчував дефіцит спілкування, що було дивно при його діяльності.
— Непривітно вас ваше місто зустрічає. У гості? — промовив він, завівши мотор і починаючи рух.
— Ні, додому, — не надто ввічливо відповіла Вероніка.
Говорити чомусь не хотілося. Але водій не вгавав, своїм виглядом закликаючи пасажирку підтримати бесіду.
— З відрядження, певно, повернулися? А чоловік-то знає, що ви вже тут? Бо всякі ситуації бувають, знаєте, — усміхаючись Вероніці в дзеркало заднього виду, продовжував веселий балакун.
— Знає. Мій чоловік завжди мене чекає.
— Це добре. Попереджений — значить озброєний. Я так вважаю, це правильно, це повага, коли один із подружжя попереджає іншого про свій приїзд. Щоб уникнути непорозумінь, так би мовити, — водій знову засміявся.
Вероніка нічого не відповіла, втупившись у свій телефон, і таксист нарешті відстав від неї, за що жінка навіть подумки його подякувала. Повз вікно пропливали знайомі й рідні з дитинства вулиці. Вероніка любила своє місто і завжди з задоволенням сюди поверталася з усіх поїздок. Особливо тепер, коли вони з чоловіком купили нову квартиру, про яку мріяли кілька останніх років. Нове житло було дуже затишним завдяки старанням подружжя й манило до себе своїх мешканців.
Кілька років тому, одразу після весілля, молоді зняли невелику квартиру поруч з батьками Вероніки. Мама часто прибігала до них, щоб допомогти доньці з вихованням маленької Аришки. І Вероніка дуже була їй вдячна за це. Потім, коли доньці виповнилося п’ять років, а сама Вероніка вже кілька років працювала, вони з чоловіком прийняли рішення купити свою власну квартиру в іпотеку. Тепер уже їхнє фінансове становище дозволяло їм безболісно оплачувати кредит.
Обрали новий район із сучасною школою, куди невдовзі мала піти донька. І будинок був новим, збудованим лише пару років тому, що теж імпонувало подружжю.
Із сусідами вони не спілкувалися. Важко в такому великому будинку жити всім як одна сім’я, але ні Вероніку, ні її чоловіка Ігоря це не бентежило. Та й ніколи їм було спілкуватися з сусідами, робота та побут займали практично весь час.
«Зараз уже майже вечір, і Ігор має бути вдома. Мабуть, забрав уже дочку з садка, і вони разом чекають маму додому», — з любов’ю та ніжністю подумала Вероніка.
Вона навіть усміхнулася собі при цій думці. Скучила за своїми, уявила, як обійме чоловіка й доньку, і як вони будуть раді її поверненню.
— Ігорю, привіт! Ви вдома? А то я вже під’їжджаю на таксі, хвилин за п’ять буду, — набрала Вероніка номер чоловіка.
— Вдома, так. Чекаємо тебе!
— От і добре!
Але коли Вероніка, піднявшись на свій восьмий поверх і відчинивши двері квартири, увійшла всередину, то спочатку навіть розгубилася. А потім подумала, що переплутала квартири й якоюсь дивною причиною потрапила не в свою. Квартира гуділа як бджолиний вулик.
— Здрастуйте! — повз Вероніку в туалет пройшла незнайома жінка років п’ятдесяти в спортивному костюмі та капцях.
На кухні, яку добре було видно з передпокою, сиділи незнайомі чоловік і жінка років сорока й розпивали чай з улюблених кухлів Вероніки. А ще пригощалися її улюбленим вишневим варенням!
Вона так розгубилася, що спочатку навіть не рухалася, так і стояла біля вхідних дверей, боячись пройти далі. У цей час повз пробігли хлопчик і дівчинка, а за ними вийшла з вітальні літня жінка, ймовірно, їхня бабуся. Вероніка це зрозуміла по її суворому вигуку, яким вона мала намір їх заспокоїти:
— Ану, не пустуйте! Сядьте й сидіть на місці, поки вас не вигнали на вулицю назад!
Побачивши Вероніку, вона усміхнулася й ввічливо привіталася.
— Проходьте, не соромтеся. Господар квартири Ігор там, у кімнаті, з дітьми грає, — сказала вона як ні в чому не бувало.
— Ви хто всі, люди? — тільки й змогла вичавити з себе раптово охриплим голосом Вероніка.
— Ми ваші сусіди. А ви, ймовірно, господиня, яку Ігор з донькою чекають додому? — здогадалася літня жінка.
— Так, я господиня. А що тут відбувається? — Вероніка нарешті набула здатності говорити й рухатися. — Ігорю! Ти де? Вийди сюди!
Вероніка дуже хотіла побачити свого чоловіка, щоб дізнатися, з якої такої невідомої причини їхня затишна й гарна квартира раптом перетворилася на подобу вокзалу. У прохідний двір якийсь! Але в такому шумі й гаморі неможливо було щось розібрати. З вітальні лунали звуки працюючого кінотеатру, що демонстрував якийсь мультфільм, і веселий гамір дітлахів.
Жінка нарешті змогла пробратися крізь взуття, горою накидане в передпокої. Вона підійшла ближче до вітальні. Картина, що відкрилася їй, вражала уяву.
На підлозі їхньої великої затишної вітальні, на величезному дорогому килимі, лежали й сиділи дорослі та діти й дивилися телевізор. Вероніці нарешті вдалося відшукати очима свого чоловіка.
Ігор теж розташовувався на підлозі поруч із донькою Аришкою, по задоволеному личку якої можна було зрозуміти, що вона вельми рада тому, що відбувається. Диван і крісла теж були зайняті, тому Вероніці нічого не залишалося, як тільки різноманітними знаками спробувати виманити Ігоря звідти, щоб нарешті з’ясувати, що відбувається. Чоловік невдовзі побачив Вероніку й вийшов до неї, здивованої.
— Привіт, мила? Ти вже приїхала? А в нас от тут… гості…
— Гості? Що відбувається? Ти можеш мені пояснити, хто всі ці люди, які заполонили собою всі кімнати нашої квартири, і що вони тут роблять? — Вероніка не стримувала обурення. — Як ти взагалі до такого додумався? Впустити сторонніх у наш дім!
— Ну, не шуми, моя люба. Це все тимчасово, ненадовго, — у цей час чоловік навіть спробував обійняти Вероніку, показуючи, що він дуже скучив. — Обіцяли, що надвечір все відновиться, і вони підуть додому, — спокійно відповідав Ігор.
— Що відновиться? Ти можеш мені нормально все пояснити? Я їхала додому, поспішала, так мріяла про тепло й затишок рідної квартири. Вас хотіла обійняти. І що я бачу? Мені навіть присісти ніде, не те що прилягти. Я навіть переодягтися не можу! — Вероніка мало не плакала.
У цей час із кухні вийшла подружня пара й попрямувала у вітальню.
— Дякую за чай! Дуже смачний і доречно прийшовся, хоч зігрілися, — проговорили вони, усміхаючись.
— На здоров’я! — усміхнувся їм Ігор. — Розумієш, у сусідньому будинку відключили електрику й газ. Одночасно, уявляєш? От ці люди дуже змерзли у своїх квартирах, у них так само, як і в нас, автономне опалення. І вони попросилися до нас. Ну не міг же я відмовити. Це якось не по-людськи. Ми все ж сусіди. А якщо завтра в нас щось трапиться, не дай Боже?
Ігор повів Вероніку на кухню. Там він посадив дружину за стіл і налив гарячого чаю.
— Ми йшли з Аришею з садка, — продовжив чоловік свою розповідь. — Тут бачимо, два хлопчики, що з нею в садок разом ходять, грають на дитячому майданчику. Батьки тут же сидять, під навісом. Ми зупинилися, розговорилися, поки Аринка з хлопцями спілкувалася. Батьки сказали, що в квартирах у них темно й холодно, тому додому йти немає сенсу.
«Ми краще поки тут побудемо, дощ уже скінчився. Нехай діти пограють», — сказали вони.
Тоді я запросив їх до нас додому. І ти, знаєш, люба, вони охоче погодилися. Чому б не скористатися такою хорошою можливістю в негоду? Адже це вихід.
— А решта? Ці бабусі й подружні пари без дітей — вони звідки взялися? — ще не могла прийти до тями Вероніка. — Тут же чоловік п’ятнадцять, якщо не більше!
— А решта підтягнулися, дізнавшись про мою гостинність із загальнобудинкового чату. Попросилися, і я не відмовив. Не зміг. Ти знаєш, як Аришка рада, що в нас стільки народу в гостях? — Ігор сам радів як дитина. — Ми з дітьми вирішили переглянути її улюблені мультики, і всі дорослі із задоволенням до нас приєдналися.
— А це що? — глянувши в раковину, знову засмутилася Вероніка, якій дуже вже хотілося повечеряти й прилягти після довгої виснажливої дороги. Але зараз вона чітко зрозуміла, що зробити це доведеться ще нескоро.
— А це посуд брудний. Я всіх напоїв чаєм і нагодував бутербродами. Ти ж не будеш говорити, що тобі шкода чаю чи батона з сиром? — проговорив Ігор. — Ну, що ти, підбадьорся! Скоро всі підуть по домівках. Не залишать же цілий будинок без світла й тепла на всю ніч!
Невдовзі у вітальні почулося якесь пожвавлення. Ігор з Веронікою пішли дізнатися, в чому річ. І з радістю почули, що проблему нарешті усунули, і всім можна повертатися додому.
Всі одразу стали шумно збиратися в тісному передпокої, водночас дякуючи господарям за гостинність і притулок.
— Дуже вам дякую! Мир не без добрих людей! От у нас сусіди так сусіди, всім на заздрість! — лунали вигуки вдячних гостей.
— Та нічого особливого! — тихо відповідав Ігор, усміхаючись. — Коли-небудь і ви нас прихистите, якщо з нашим будинком таке трапиться.
— Хороший у тебе чоловік! — прошепотіла на вухо Вероніці літня жінка, яка була тут з двома онуками. — Тримайся за нього, таких зараз мало. Хороший, душевний, справжній! Чоловік з великої літери!
— Дякую вам, господине, що не вигнали нас одразу на вулицю. Ваш чоловік-то без вас нас запросив, міг і схаменутися, якщо що, — хитро підморгнувши, проговорив чоловік, який нещодавно пив чай на кухні. — І варення у вас дуже смачне! А за нього я вас баличком з осетра пригощу, мені на днях мають привезти. Ох, і смачний! Домовилися?
— Добре, — розгублено відповідала Вероніка, якій зараз, незважаючи ні на що, було приємно чути від людей добрі слова на адресу свого чоловіка.
Нарешті всі розійшлися, а жінка з нетерпінням вирушила в душ. Вийшовши звідти вже в іншому настрої, побачила зовсім чисту кухню й вечерю на столі. Сусіди прибрали за собою.
— Ну що, давай і ми з тобою повечеряємо. Арина вже спить, набісилася з дітлахами. Тепер спогадів на цілий місяць вистачить, — сказав Ігор.
— Давай, любий. Я так зголодніла. Можна й чогось трохи випити, щоб напругу зняти. А то я від цього ще не скоро зможу відійти. Як згадаю свою реакцію при вході в квартиру, так острах бере. Думала, що з глузду сходжу!
Подружжя весело розсміялося. Все добре, що добре закінчується.
