— Я вас так і уявляла. Ви повинні відпустити свого чоловіка, бо у нас із ним кохання, а я краща за вас.
От я і думаю — це взагалі з якого сторіччя такі сцени? Чи я просто потрапила на зйомки якогось комедійного фільму і забула, що актриса тут я?
Я поспішала на роботу. Зранку було завжди одне й те саме — кава на ходу, думки про чергові справи, а потім нескінченний потік завдань в офісі. Але цього дня мене чекало дещо незвичайне.
Коли я наблизилася до входу в офісну будівлю, перед нею несподівано з’явилася якась жінка, яка виглядала досить розгублено, але водночас рішуче. Вигляд у неї був, як у героїні з дешевої мелодрами — високі підбори, занадто яскравий макіяж, надлишок золотих прикрас та хутряна шуба, яка явно була не по сезону. А ще, запах дешевих парфумів, яких було занадто багато.
— Вероніка? – заговорила жінка з викликом у голосі.
Я трохи відступила, дивуючись, хто це може бути. Роздивившись пані, я зрозуміла, що не знаю її.
— Так, це я. Чим можу допомогти? – ввічливо запитала я, стримуючи свою природну цікавість.
Жінка зітхнула, як перед довгим та важким монологом і з гордістю, яка явно не пасувала до цієї ситуації, вимовила:
— Я знала, що колись доведеться з вами зустрітися. Я, Поліна. І я не чужа вашому чоловіку. Ви повинні відпустити його, бо у нас із ним справжнє кохання. Я люблю його п’ять років і я краща за вас. Майте гідність.
Я мало не розсміялася від здивування. Дивилася на Поліну, намагаючись зрозуміти, чи це жарт, чи хтось знімає мене на камеру для розіграшу.
– Що ж, – сказала я спокійно. – Це справді цікава ситуація. Кохання – це чудово. І я вам щиро вдячна за те, що ви мене просвітили. Але мушу сказати, що мій чоловік про це “кохання” нічого не знає. Точніше, ні. Про те, що ви не раз намагалися його звабити, він знає. Як і весь наш офіс. Ви любите дешеві театральні ефекти, правда? І про те, що ви єдина не знайшли часу поцікавитися, як він після тієї ситуації з автомобілем — теж. Тільки ви не запропонували допомогти фінансово, коли Максу було потрібне дороге лікування та відшкодування чужої автівки.
Поліна стояла, приголомшена такою відповіддю. Очевидно, вона розраховувала на зовсім інший сценарій – сльози та сварки.
— Ви що, не вірите? Я люблю його! Ми з Максимом створені одне для одного. Просто ви його якось зачарували. І він того не бачить. Але я заберу його, своїм коханням! – продовжувала Поліна, намагаючись відшукати нові аргументи.
— Я вам вірю, що любите, – з сумною іронією відповіла я. – Але, на жаль, це кохання одностороннє. Макс розповів мені про вас одразу після весілля. Це було досить кумедно, знаєте. Він говорив, що ви намагалися його звабити, але він вас не сприймав серйозно. Я вам навіть співчуваю, справді. Адже це має бути важко, п’ять років втраченого часу. До речі, я знаю гарного психотерапевта, він допоможе вам справитися з такими почуттями.
Поліна розгублено мовчала, а я тим часом попрощалася:
— Бажаю вам успіху в особистому житті! І серйозно подумайте про психотерапію.
Ввечері після роботи я сиділа у кафе з подругою.
— Що це взагалі було? – запитала Інна, коли я за чашкою кави розповіла їй про цей випадок.
— Та я сама до кінця не зрозуміла, – сміялася я. – Але уявляєш собі, вона справді намагалася мене переконати, що в них із Максом кохання!
— І що ти зробила?
— Нічого. Просто ввічливо їй пояснила, що кохання — це чудове почуття. Але, якщо воно взаємне та не перетворилося на нав’язливу ідею. Навіть запропонувала їй психотерапевта.
— Психотерапевта?! – Інна знову вибухнула сміхом. – Ніко, ти неймовірна! А ти впевнена, що твій Макс точно до неї нічого не відчуває?
Я знизала плечима та відставила чашку.
— Звичайно ж, упевнена. Він сам мені розповідав про цю Поліну. Вона його намагалася спокусити ще до нашого весілля. Макс сам сміявся з цієї ситуації. Просто вона вирішила, що хоча б спробує мене змусити нервувати. Ну, типу я повірю в це, вижену його з дому, а потім вона його “втішить”. Напевне, це саме так виглядає в її фантазіях. Але це смішно.
— Слухай, – серйозно сказала Інна, – а ти не боїшся, що вона ще раз спробує тебе дістати? Чи зіпсувати вашу з Максом репутацію? Може, поліцію викликати, якщо вона так переслідує вас?
— Та ні, – відмахнулася я. – Вона безпечна. Настирна, але має небагато розуму. Просто загубилася у своїх фантазіях, то і нехай живе у своєму світі, як може.
— Ага, у світі, де твій чоловік її любить, – пожартувала Інна.
Я знову засміялася, згадуючи ту кумедну сцену біля офісу.
— Знаєш, це все одно як сюжет для дешевого роману чи серіалу. Тільки в реальності це має смішний вигляд.
— Тільки без хепі-енду для коханки-невдахи, – додала Інна з усмішкою.
