Я вийшла зі свого офісу, зачиняючи двері так тихо, ніби це могло захистити мене від реальності, яка щойно увірвалася у моє життя. Спекотне літнє сонце надихало мене на думки про відпустку, про короткий відпочинок від роботи, але мої плани у той день зруйнувалися. Стоячи на порозі, я вдихнула свіже повітря і зробила кілька кроків до своєї машини, коли раптом переді мною з’явилася незнайома жінка.
— Добрий день, — промовила вона, змусивши мене затриматися на місці. Її тон був холодним, але водночас наче претензійним, ніби вона мала на мене якийсь вплив. Я поглянула на неї: білявка у дорогому одязі, впевнена в собі, як актриса на сцені театру.
— Я Ксенія, — продовжила вона, не чекаючи відповіді. — Ми з вашим чоловіком вже майже рік разом.
— Як цікаво, — промовила я спокійно, сподіваючись, що мої слова звучать так само незворушно, як я намагалася виглядати.
— Ви повинні зрозуміти, — Ксенія зробила крок ближче, не зупиняючись. — Він вас більше не кохає. Думаєте, якщо ви придумаєте собі нібито важку хвороби, щоб Костя залишився з вами з жалості, це допоможе? Майте гідність його відпустити.
Вона продовжувала говорити, а я мовчала, наче кожне її слово занурювало мене в інший вимір реальності, де моє життя здавалося абсурдним та нелогічним. Хвороба? Це вона так вирішила виправдати власний егоїзм?
— Як цікаво, — знову повторила я, тепер уже повільніше, відчуваючи, як гнів починає пробиватися крізь мою крижану маску. — Значить, я безнадійно хвора, нещасна, а Костя — благородний лицар, який мене “жаліє”, так? А у вас, звісно, неземне кохання з великої літери “К”?
Ксенія зухвало випросталася, наче справді вважала свої слова істиною.
— Саме так, — впевнено відповіла вона. Її очі горіли самовдоволенням, наче вона вже перемогла в цій битві, яку сама ж і розпочала.
— Смішно, — тихо сказала я, але у мені вже прокидався інший тон, той, який завжди спрацьовував у ситуаціях, коли все виходило з-під контролю. Я увімкнула режим “нападу”, про який завжди жалкувала, але зараз це був мій захист.
— Я давно знаю про його інтрижки, — додала я з сарказмом, уважно слідкуючи за кожною її реакцією. — Іноді чоловіка треба відпустити погуляти, розумієте? Але він завжди повертається до мене. І, до речі, не сподівайтеся, зі здоров’ям у мене все чудово.
Я бачила, як з її обличчя поступово зникає самовпевненість. Її очі стали настороженими, вона трохи відступила, не знаючи, що далі сказати. Я ж удала, що ця розмова мене не зачепила і спокійно попрямувала до свого автомобіля, навіть не оглядаючись. Хоча кожен крок здавався мені важчим за попередній.
Сівши у машину, я зачинила двері й на кілька секунд просто сиділа, тримаючи руки на кермі. Моє дихання стало важким, серце шалено калатало. У душі вирувала буря, і найгірше було те, що я навіть не знала, як я дозволила цьому всьому статися.
Я дивилася вперед, але не бачила дороги. Перед очима лише образи. Як Костя вперше взяв мене за руку, як ми планували наше майбутнє, як я сподівалася, що все у нас буде по-іншому. А тепер все це здавалося таким наївним, смішним навіть.
Ввечері я повернулася додому раніше, ніж зазвичай. Костя сидів на дивані з газетою в руках, його обличчя було незворушним, як завжди. Але тепер я знала більше, ніж він міг уявити.
— Нам потрібно поговорити, — почала я, не відкладаючи розмову. Він підняв голову, здивований моїм тоном.
— Що сталося? — запитав він, складаючи газету і дивлячись на мене так, ніби справді хвилювався.
— Що сталося? — я ледве стримала сміх. — Ти справді не знаєш? Я зустріла твою Ксенію сьогодні. Вона розповіла мені цікаву історію про ваше “велике кохання”.
Його обличчя відразу змінилося. Він спробував щось сказати, але я перебила його:
— Навіть не намагайся. Я не хворію, щоб ти мене “стерпів”. Але от що цікаво — як довго ти думав, що зможеш це приховувати?
Костя мовчав, його очі не знаходили, де зупинитися. Це мовчання кричало більше, ніж будь-які слова. Мені стало від цього сумно. Я не відчувала гніву, лише невимовне розчарування.
— Я дала тобі свободу, — продовжила я спокійно. — Але ти використав її не для того, щоб зберегти наш шлюб, а для того, щоб руйнувати його за моєю спиною.
— Я не хотів тебе образити… — тихо промовив він, але я вже знала, що ці слова не мають значення.
— Знаю, — відповіла я так само тихо. — Але ти вже це зробив.
Я розвернулася і вийшла з кімнати, залишивши його наодинці зі своїми думками. Тоді я прийняла рішення – це кінець нашого сімейного життя.
