— Знаєш, у моєї мами новий діагноз, – почала Марина, сідаючи на диван у квартирі своєї подруги Тані. Вона втомлено потерла очі й додала з іронією: — Цього разу вона впевнена, що у неї серце “заходиться”.
— Серце? — перепитала Таня, намагаючись приховати посмішку. — А що цього разу? “Швидка”, лікарня, аналізи?
Марина тяжко зітхнула, хитаючи головою.
— Все як завжди. Викликала “швидку”, ті повезли її в лікарню, а там — як завжди, нічого серйозного не знаходять. Але знаєш, мамі цього не достатньо. Вона скаржиться всім — сусідам, своїм подругам — ніби ми, її діти, зовсім не дбаємо про неї. Мовляв, ми бездушні.
Таня замислилася. Вона давно знала Ольгу Вікторівну, Маринину маму, яка була часом надто зацикленою на своєму здоров’ї. Це було постійною темою розмов і з кожним новим “діагнозом” вона ставала все більше занепокоєною.
— Може ми дійсно щось пропустили? — запитала Марина, її голос звучав тривожно. — Але раптом ми щось не помічаємо? А якщо вона дійсно хвора?
Таня, яка працювала терапевтом-кардіологом у приватній клініці, з розумінням кивнула. Вона бачила подібні випадки, коли люди переконували себе у хворобах, яких насправді не було.
— Слухай, — промовила вона після паузи, — а давай зробимо так. Ти візьмеш направлення від сімейного лікаря та привезеш маму до нас у клініку. Ми зробимо їй повне обстеження, всі необхідні аналізи. Може, це допоможе її заспокоїти. А якщо щось і справді не так, ми це знайдемо.
Марина виглядала зацікавленою, але все ще вагалася.
— А якщо вона розчарується, коли їй скажуть, що все добре?
Таня засміялася.
— Ну, принаймні ти знатимеш, що зробила все, що могла.
Наступного тижня Марина привезла свою маму до клініки. Ольга Вікторівна просто сяяла від уваги медперсоналу. Вона з ретельною серйозністю відповідала на всі питання лікарів, охоче погоджувалася на додаткові обстеження. Це був її момент — нарешті хтось вважав її занепокоєння вартим уваги.
— Нарешті, вони мене слухають! — прошепотіла вона Марині після чергового УЗД. — Всі завжди кажуть, що я перебільшую! Але я відчуваю, що щось не так!
Марина мовчки кивнула, спостерігаючи за матір’ю. З кожним обстеженням вона все більше розуміла, що справа не лише в здоров’ї, а в потребі мами привернути до себе увагу. Це випливало ще з бажання жінки спілкуватися з донькою, разом з нею обідати та проводити час разом, якого у житті зазвичай не вистачало.
Після кількох днів обстежень і тестів, результати були готові. Марина та Ольга Вікторівна сиділи у кабінеті лікаря. Той доброзичливо посміхнувся.
— Усе в межах норми. Ви маєте чудове здоров’я, згідно з Вашим віком, – сказав він.
— Мого віку? — перепитала вона з помітною ноткою невдоволення, — то Ви хочете сказати, що я не зовсім здорова?
— Ні, — терпляче пояснив лікар. — Я маю на увазі, що Ваші показники цілком відповідають нормам для Вашого віку. Немає ніяких серйозних загроз Вашому здоров’ю.
Ольга Вікторівна насупилася.
— Я ж казала, щось точно не так. Вони просто не хочуть шукати причину, — прошепотіла вона доньці після виходу з кабінету.
Коли вони повернулися додому, Марина не витримала й вирішила поговорити з мамою відверто.
— Мамо, ти правда здорова. Тобі не треба вишукувати у себе болячки, щоб привернути увагу. Ми тебе всі любимо і дбаємо про тебе.
— Ага, — похитала головою Ольга Вікторівна. — Сказали ж: “згідно з Вашим віком”. Це зовсім не означає, що я здорова.
Марина розуміла, що переконати маму буде непросто. Вона спробувала змінити тон, намагаючись говорити м’якше.
— Мамо, всі ці обстеження показали, що з тобою все гаразд. Ти маєш довіряти лікарям.
— Я їм довіряю, — буркнула вона. — Але мої відчуття важливіші.
Марина знала, що це боротьба, яку їй не виграти. Вона обійняла маму і тихо сказала:
— Ми всі любимо тебе, мамо. І якщо тобі щось дійсно стане погано, ми будемо поруч, як завжди.
Ольга Вікторівна кивнула, але в її очах ще був сумнів.
— Що ж, — мовила вона нарешті, — будемо бачити. Але ти знаєш, я все одно піду до іншого лікаря.
Так, моя мама – дуже вперта. Ну, от що з нею робити?
