Мій чоловік, Ігор, завжди був мовчазним та відстороненим. Ще з дитинства він не надто комунікував з іншими й ця риса залишилась на все життя. Йому вже 37, а єдиний друг живе десь на іншому кінці країни. Бачаться вони раз у три роки, та й то випадково, коли плани збігаються. А так — тільки телефонні дзвінки та повідомлення.
Ігор ніколи не був товариським, завжди тримав дистанцію з людьми, навіть з найближчими. Його світ — це робота, я та діти. І, звичайно, цей світ досить тісний та обмежений.
Нашим дітям 7 та 11 років. Ось вже одинадцятий рік поспіль святкування їхніх днів народжень відбуваються якось мляво, без радощів та емоцій. Лише у перший рік їхнього життя ми збирали всю родину, пекли торти, роздавали кульки. А далі, з кожним роком знаходились якісь причини: “Навіщо це, вони ще маленькі”, “Ми й так втрьох посидимо”, “Грошей нема”, “Карантин”, а зараз ще й війна, святкування точно не на часі.
Оленка і Максим ніби й розуміють ситуацію. З’їли тортик вдома, пострибали під колонку, та й усе. А минулого року я вирішила повести їх в ігрову кімнату, так хотілось подарувати дітям хоч трохи радості. Ігор був проти, кинув на мене холодний погляд, але я вперто пішла. Проте, на наше нещастя, у той день інша дівчинка святкувала там свій день народження. Аніматори, музика, торт.
Я бачила, як моя Оленка спочатку тихо стояла у куточку, а потім її очі наповнились слізьми, коли дітям виносили торт, а не їй. Я ніколи не забуду її розпач. Відтоді свята стали для нас болючою темою.
— Мам, цього року можна на картинг? Або у квест-кімнату? – запитав Максим на своє 11-річчя, в його очах горіла надія.
— Ти що, здурів? – вибухнув Ігор. – Немає грошей! Що ти собі думаєш? Купи те, купи це, вже не знаємо, на чому економити! Який картинг? Дома сидітимемо, торт з’їмо та фільм подивимось!
Діти мовчки стояли, слухаючи ці крики. Вони звикли до такого, але мене це кожного разу вражало, як вперше. Я мала гроші, могла влаштувати свято сама, але знала — це буде катастрофа. Ігор розкричиться, що я самостійно витрачаю гроші, а якщо я така самостійна, то й всі інші витрати можу на себе взяти. Він взагалі не терпить, коли я роблю щось без його згоди. Розмовляти з ним — це як побути на мінному полі: крики, звинувачення, розповіді про те, як він “втомився, заробляти на всіх”, а ми хочемо “спустити сімейний бюджет на якісь дурниці”.
Як же мені набридло це все. Я просто не знаю, як до чоловіка підійти. Мені шкода дітей. Адже це ж їхні дні народження, які вони запам’ятають на все життя. А що вони запам’ятають? Як ми сиділи вдома під крики батька, їли торт й дивились фільми? Це ж дитинство, це найкращі роки, які мають бути сповнені радості, а не зневіри.
— Чому ти не хочеш піти з нами? – запитав Максим. – Ми ж можемо разом, як сім’я.
— Піти разом? – Ігор підняв брову. – Якщо вже йти, то тільки разом. Але я тобі кажу, що грошей немає.
Завжди у нас так: якщо щось купувати, що хоче дитина, але тільки на умовах Ігоря. А святкування, це взагалі якесь табу для нього.
Моє дитинство було таким самим. День народження – це свято для дорослих, які напивалися за столом, а ми, діти, просто бавилися в іншій кімнаті. Ось і все свято. Можливо, через це я зараз ненавиджу свої дні народження. І я не хочу, щоб мої діти росли з такими ж відчуттями.
Вдивляюсь у вікно, а думки крутяться у голові. Я розумію, якщо зараз піду проти Ігоря й організую дітям свято, то це призведе до нового конфлікту. Але що далі? Діти виростуть і що вони будуть пам’ятати? Крики? Відсутність свят?
Зітхаю. Мабуть, єдине, що можна зробити — це знайти той шлях, який дозволить зберегти баланс. Питання тільки як?
