Це побачення у п’ятницю ще тепер мені відлунюється. Він був за всіма параметрами ідеальний. Здається, що доля нарешті пожартувала з мене по-доброму: своя справа, стильний, розумний. Не має шкідливих звичок, дві вищі освіти й жодної колишньої дружини на горизонті. Розмовляє так, що вуха мліють. Ну, думаю, хоч раз пощастило.
Ми зустрілися біля кав’ярні у центрі міста, на годиннику було дев’ять вечора. Тоді, вже через годину розмов, я вирішила, що чекала саме на нього. Він сказав, що у нас обов’язково буде ще одна зустріч і я пішла додому з рожевими мріями у думках.
Виявилося, що усе я собі тільки вигадала. Бо ось вже понеділок, а він не написав ані слова. Ні “Доброго ранку”, ні банального “Як справи?”. І я, звичайно, починаю обмірковувати всі можливі варіанти: може, загубив телефон? Може, ще не оговтався після наших віртуальних розмов на тему “ідеальний партнер”?
У мене вже була подібна ситуація. Кілька років тому, такий собі Віталік, взяв річну паузу у нашому з ним спілкуванні. Приїхав до мене на перше побачення на своєму авто, про яке з гордістю заявив, “машина зі своєю історією”. Я ж була трохи застуджена, чекала, що, ну хоч підвезе додому, бо ж ми поряд живемо. Але Віталік щось промимрив про зайнятість й попрощався. Думаю, ну, не зійшлися характерами, буває.
Минув рік, як він мені знову написав, ніби нічого не сталося. Каже: “Ти де пропала? Згадав тебе, може, побачимося?”. А я дивлюсь на екран телефону й не вірю своїм очам: це ж треба було все-таки згадати мене через стільки часу. Ну, “привіт” кажу йому і зникаю з мережі. Згадати через рік — це, звичайно, треба мати такий талант.
Зараз же все набагато серйозніше. Дмитро не схожий на таких, як Віталік. Принаймні, я так думала. Але тепер переді мною постає питання: чи варто мені самій перервати цю тишу? Може, він просто соромиться? Або вирішив, що я його надто ідеалізувала? Ну, хто ж із нас не лякався відповідальності хоча б раз у житті? У мене на душі справжня боротьба: хочеться йому написати, але відчуваю, що знову можу видатися настирливою. Ще зі школи ми всі знаємо: хто перший здався, той і програв.
Поки я все це прокручую у голові, телефонує моя знайома Оля. Вона вже, мабуть, відчуває, що я зайшла у режим “обдумую кожне слово з його останнього повідомлення”.
— Олю, не витримую вже. У нього все є. Ну от все, чого я хотіла! – починаю я без прелюдій.
— Тихо, тихо. Що сталося? Він написав?
— Ні. Не писав. І я не знаю, чи варто писати першій. Може, він просто чекає, що я зроблю наступний крок?
Оля усміхнулася, як завжди, з іронією:
— Може, варто запитати себе, а чи тобі потрібен той, хто навіть після першого побачення не спромігся зв’язатися з тобою на вихідних?
— Та ну тебе. Може, він був зайнятий? Бізнес, робота. Або просто вирішив відпочити.
— Слухай, ще один вечір сумнівів і ти знову сама себе з’їси. Давай так: не пиши йому перша. Перевір його на міцність, а то це просто смішно, ти плануєш майбутнє з людиною, якій ліньки навіть “Привіт” надіслати!
От і все. Я прийняла це рішення. Якщо він не напише до середи, тоді й справді, не варто було навіть починати. Бо врешті-решт, чи хочу я такого, хто не в змозі відповісти?
Наступні два дні минули у марному очікуванні. Телефон був таким тихим, ніби теж вирішив перевірити моє терпіння. Середа наближається і я вже зовсім майже змирилася. Аж тут, о п’ятій вечора, бачу повідомлення.
— Привіт, це Дмитро. Як справи? Був зайнятий у справах, вибач за мовчанку.
І що ж? Ну, як тобі це? Дві доби чекань і роздумів й така коротка, холодна відповідь. Мій внутрішній голос сміється з мене, але вже знаю, що зроблю. Видаляю його повідомлення і номер, ніби й не було нічого. Не варто таких людей ідеалізувати.