— Я не розумію, як він міг так відреагувати! Я ж зробила це для нього, щоб він міг спокійно вчитися та не хвилюватися за мене! Що у цьому поганого? Я хотіла його захистити! Йому ж важливо було завершити навчання, а не кидати все через мене. Хіба це злочин — приховати свою слабкість, коли це може зруйнувати його мрії? — плакала я після розмови з коханим.
Я хвилювалася, оскільки ми не бачилися з Ростиком майже рік. За цей час багато що змінилося — він поїхав навчатися до Німеччини, а я пройшла через складні випробування.
Спочатку це було довге лікування, але згодом усе перетворилося на тривалу реабілітацію. Мене охопив страх, коли лікарі сказали, що деякий час я не зможу ходити. Звичайно, я вирішила не казати про це Ростику. Він був таким емоційним, що, дізнавшись, обов’язково повернувся б додому, кинувши навчання. Я не могла цього допустити.
Я знала, що можу заховатися через якісь невеликі проблеми або ж відсутність зв’язку. Звичайна відмовка: «У нас тут важко з інтернетом» чи «тимчасово вимкнула телефон» діяла безвідмовно. Ростик і сам часто був зайнятий заняттями та новими знайомствами, тому, на щастя, не ставив зайвих питань. До того ж він знав, що моє “без зв’язку, відпишуся, коли буде можна”, — ну, так треба.
Але тепер він повернувся на канікули й ми домовилися зустрітися у нашій улюбленій піцерії. Я не хотіла вдома — мені здавалось, що я “засиділася”, тому піцерія була ідеальним варіантом. Усі ці місяці я думала про те, як буде виглядати наша зустріч. Мабуть, буде ніяково, але ж я так скучила за ним! Чесно кажучи, навіть не могла уявити, як це буде, коли він побачить, що я не можу ходити.
Я приїхала до піцерії раніше, якраз викочувалася з мікроавтобуса на своєму кріслі колісному, коли побачила Ростика. Він ішов з букетом троянд, моїх улюблених. Хлопець посміхався, але коли його погляд зупинився на мені, його обличчя миттєво змінилося. Він закляк на місці, не зрушив жодного кроку.
— Привіт, — я мило посміхнулася, намагаючись розрядити напругу. — Я така голодна, мабуть, зможу з’їсти цілу “Маргариту”. Все одно, “зганяти” набрані кілограми мені доведеться не зараз. Пішли?
Він мовчки підніс букет до моїх рук і, здається, намагався зібратися з думками. Ми вирушили до піцерії. Вечір був напрочуд приємний, Ростик жартував, як завжди, ніби нічого не сталося. Але я відчувала, що він нервує. Я знала його занадто добре, щоб не помічати цього. Під час розмови його руки кілька разів тремтіли, коли він брав келих із напоєм, а його очі, хоч і були усміхнені, видавали глибоке занепокоєння.
— Ростику, ти жартуєш сьогодні більше ніж зазвичай, — сказала я, коли ми замовляли десерт. — Нервуєш?
— Та ні, просто… радісно тебе бачити, — він натягнуто усміхнувся, ніби намагаючись переконати і мене, і себе.
Коли вечір закінчився, хлопець проводив мене до таксі. Ми обійнялися, але це було зовсім не те тепло, що завжди супроводжувало наші прощання. Я намагалася не звертати на це увагу.
Пізніше, коли я повернулася додому, телефон задзвонив. Це був він.
— Привіт, — його голос звучав дещо розгублено. — Слухай, я, мабуть, сьогодні був незграбним. Для мене це все… ну, м’яко кажучи, неочікувано.
Я глибоко вдихнула й намагалася зберігати спокій.
— Я розумію, кохання моє. Для тебе це стрес, ти розгублений. Але не турбуйся, ми впораємося. Я точно знаю, як саме ми будемо жити далі.
Наступна його фраза вразила мене настільки, що я буквально оніміла.
— Ні, ти не розумієш, — сказав він холодно. — Я маю подумати, чи можу я тобі довіряти. Якщо ти не сказала мені про таку “дрібничку”, то який “сюрприз” мене чекає в менш важливих ситуаціях?
Я схопила телефон двома руками, намагаючись знайти правильні слова.
— Ростику, я не хотіла тебе турбувати, ти ж знаєш, як ти реагуєш на такі речі… До того ж… Ну, ти ж знав, що я не на прогулянку поїхала. І не у гори “полазити”.
— Це не виправдання, — перебив він мене. — Ти приховувала від мене цілий рік, що не можеш ходити! Я маю подумати. Ну тобто… Звісно, я не маю права тобі дорікати. Я у цей час вчився у Німеччині, а ти… Ну, так. Але ж ми команда? А яка може бути команда без взаємної довіри?
Я більше не могла це слухати й закінчила розмову у сльозах. Як все могло так статися? Чи можливо він не хоче більше бути зі мною й шукає привід, щоб піти?
