Думала, що мене це якось омине, але як виявилося, ні. Як врятувати власну сім’ю, коли на горизонті маячить небезпека?
Ми з чоловіком працюємо на одній роботі вже третій рік. Він заступник директора, а я фінансистка. Спочатку це здавалося дуже зручним: вранці разом на роботу, ввечері разом додому. Але тепер я розумію, чому кажуть, що працювати разом — це руйнує стосунки.
Ми з Сашком майже не спілкуємося в офісі, хоча сидимо в одному просторі. Він, як і належить керівнику, поводиться стримано, і ми намагаємося не афішувати наші стосунків. Але останнім часом це все стало здаватись дивним. Особливо після того, як на роботу прийшла новенька – Яна, секретарка. Молоденька, яскрава блондинка, тільки з університету.
Вперше за 15 років я побачила, як мій Сашко широко усміхається іншим жінкам. І що найцікавіше, ця усмішка адресована не мені. Він звертається до неї на «ви», так обережно, ніби боїться розбити ніжну вазу. А бігає до неї постійно: то папери треба віднести, то «Яно, у вас тут відвідувачі». І дивиться на неї так, що я ледве стримую себе, щоб не кинути у нього чимось важким.
— Слухай, а чого ти до Яни весь час бігаєш? – не втрималась я одного разу. Ми тоді сиділи вдома, вже вкотре мовчки вечеряючи.
— Що? – Сашко підняв очі від тарілки, наче нічого не розумів.
— Я кажу, ти до секретарки цілими днями бігаєш. Вона тобі подобається? Молоденька, так? Тобі це подобається, правда? – намагалася з’ясувати правду я.
Він засміявся, але в його очах я побачила щось таке, чого раніше не помічала. Це не був сміх від жарту, це був сміх від того, що я влучила прямо у ціль.
— Ти серйозно? Яна? Та вона ледь зі мною говорить, бо боїться, що я їй догану винесу. Вона просто новенька. Тобі здається, – його тон був майже байдужим. Але серце підказувало інше.
Інколи жінці не потрібні факти. Нам достатньо відчуття, цього внутрішнього передчуття, що щось не так. І я це відчуваю вже другий місяць. Кожного разу, як він з нею говорить, кожного разу, як вона нервово усміхається, коли він проходить повз. Я бачу, що між ними нічого не було, але йому вже хочеться, щоб було.
Я багато років знаю свого чоловіка. Він може скільки завгодно запевняти, що Яна – просто секретарка, але я відчуваю, що він захоплюється нею. Я ж не дурна. І не така вже й стара, мені тільки тридцять п’ять. Але знаю, що чоловіки завжди дивляться на молодших.
Я навіть думала про помсту. У нас є директор, старший чоловік, поважний, трохи занудний, але всі його шанують. І він завжди ставився до мене з повагою. Я могла б… Ну, хоча б натякнути йому на щось.
— Іро, ти з глузду з’їхала? – сміялась моя подруга Оля, коли я поділилася з нею своїми думками. – Ти що, думаєш, це допоможе? Він не перестане на неї дивитися, якщо ти зробиш щось подібне.
Оля мала рацію. Я розуміла, що така дрібна помста не розв’яжить проблеми. Але як вийти з цього? Як врятувати шлюб, коли ти бачиш, що чоловік уже не зовсім твій? Треба було щось швидко придумати, а на розум нічого не приходило, як тільки всім зізнатися. Приводом стало День народження мого чоловіка.
Ми всі скинулися на подарунок. Купили йому великий букет, солідну ручку з блокнотом, сертифікат на подорож для двох і трохи грошей у конверт поклали. У нас велика компанія й багато різних підрозділів, тому скинулися чисто символічно. Як зайшла мова, хто буде дарувати, я напросилася поздоровити букетом, а новенька нехай все інше піднесе.
І ось, у момент вручення букета, я обіймаю його ніжно вільною рукою та цілую так щиро й довго, як наречені на весіллі. У цю хвилину я почула оплески та сміх, але зупинятися не збиралася. Мені здалось, що чоловіку це теж сподобалось. Після поздоровлення, він сказав, ніби виправдовуючись:
— Ірина — це моя дружина! Ми у шлюбі вісім років.
В офісі запанувала тиша, а потім почулися оплески та запитання: чому ви приховували стосунки? Як це може бути? Ви такі різні, а разом?
Тільки через годину спілкування я помітила, що Яни не було. Я пішла її шукати та знайшла у вбиральні, вона сиділа вся у сльозах. Вона, побачивши мене й сказала:
— Чому він раніше не зізнався, що одружений з вами?
— Ти ж бачила обручку на його пальці, які тобі ще треба докази? – відповіла я.
— Я ж сподівалась на щось більше. У мене складний період у житті, але я думала, що з ним буду щаслива, – намагалась виправдатися дівчина.
— Я тобі свого чоловіка не віддам, – випалила я та пішла.
Яна вийшла з вбиральні тільки після закінчення робочого дня, а потім пішла на лікарняний. Ось сиджу тепер і думаю, чи повернеться вона на роботу. Якщо так, то мені нема чого хвилюватися, я сподіваюсь, що дівчина зробила висновки. Але якщо вона звільниться й на її місце прийде новенька секретарка, то мені знов доведеться спасати шлюб.
