Мирося Іванівна сиділа на старій дерев’яній лавці, біля вікна, злегка притискаючи до себе склянку з чаєм. Кімната була затишною, наповненою теплим світлом осіннього сонця. За вікном вже починали опадати листя з дерев, і в повітрі відчувався запах осінньої прохолоди. Вона дивилась у простір, збираючи думки, і так, як часто буває з людьми її віку, розмірковувала про минуле. Зненацька її голос порушив мовчанку.
— Я маю тобі щось сказати, Васильку. Мені не стає легше на душі — слабким голосом промовила Мирося Іванівна.
Василько, її син, стояв поряд, роззувся і заходив до кімнати з газетами в руках. Він поклав їх на стіл і сів навпроти матері.
— Що трапилося, мамо? Ти виглядаєш якась розгублена. Ти ж не хвора? — запитав він, хмурячись від турботи
Мирося Іванівна глибоко вдихнула, ніби намагаючись зібратися з силами. Вона ніколи не була схильною до сентиментальних розмов, та сьогодні щось у її серці було не так. Щось важке, що вже давно відкладалося в її душі.
— Ні, я не хвора, — сказала вона, ковзаючи поглядом по кімнаті. — Просто… інколи з’являється таке відчуття, наче все, що я робила, не має значення. Що я прожила все життя так, як не хотіла. Ти ж знаєш, я завжди ставила тебе на перше місце. І ти був моєю гордістю, моїм сенсом.
Василько нахилився вперед, уважно слухаючи, але не втручався. Він чекав, поки мати сама вирішить, чи готова вона продовжувати.
Ти ж пам’ятаєш, коли ми з твоїм батьком познайомились? — продовжила Мирося Іванівна. — То була прекрасна весна, все розцвітало, і я так сильно його любила… Може, навіть більше, ніж він мене. Я відчувала, що це моя єдина доля, мій єдиний чоловік, і навіть не могла уявити, що все може бути по-іншому. Він був старший за мене, дуже серйозний, інтелігент, завжди спокійний, але водночас йому було важко знову знайти свою справжню любов. Я була для нього як надійний тил, як спокійний острів серед бурі. І він, напевно, потребував цього. Але я тоді не думала про це. Мені було важливо, щоб ти виріс в гарній родині, щоб ти мав усе, що потрібно.
Василько мовчав, він пам’ятав батька, але не так добре, як мама. Його батько пішов у той світ коли Васильку було всього кілька років, і хоча він зберіг спогади про деякі моменти, більшість з них стерлась з часом.
Я… не розумію, мамо. Що ти хочеш сказати? — неохоче запитав він. Йому було важко повірити, що мама може розповідати про такі глибокі почуття після стількох років.
Мирося Іванівна глибоко зітхнула.
— Я хоч і любила твого батька, але часто відчувала, що я не є його справжньою жінкою, — сказала вона, уникаючи погляду сина. — Він мав інші погляди, інші прагнення. Я відчувала, що не завжди розумію, що йому потрібно. Багато чого в нашому житті залишалось нез’ясованим.
Василько здивовано підняв брови.
— Ти хочеш сказати, що він не був для тебе… ідеальним чоловіком? — запитав він, відчуваючи, як ці слова проникають в його власне сприйняття батька.
Мирося Іванівна відвернулася від нього, намагаючись стримати сльози.
Так, це складно сказати, але правда в тому, що він… завжди був закритий. Він навіть не міг мені сказати, чого йому бракує. Ми стали один для одного чужими, хоч і залишались разом. Це не було такою любов’ю, як у книжках чи фільмах. Ми просто намагалися створити сім’ю, бо так треба було. І я вклала в це все себе — і своє життя, і свою душу, і все це тепер здається мені якоюсь… не справжньою історією.
Василько сидів вражений. Йому було важко повірити в те, що мама могла мати такі думки, адже вона завжди виглядала такою сильною, стійкою жінкою, яка ніколи не скаржилась.
— Мамо… Ти ж завжди казала, що батько — це твоя велика любов, і що ви з ним жили добре, хоч і були різними. Ти насправді не хочеш сказати, що шкодуєш? — його голос звучав м’якше, ніж зазвичай.
Мирося Іванівна повільно підняла погляд і зустріла його очі. Вона зрозуміла, що це питання важливе не тільки для неї, але й для нього, для її сина.
— Ні, не шкодую, — відповіла вона, трохи вагаючись. — Але є одна річ, яку я тепер розумію: я так багато часу витратила на те, щоб бути хорошою матір’ю, доброю дружиною, і забула про себе. Забула про свої власні бажання, свої мрії. Віддала все заради того, щоб ти був щасливий, щоб ти мав майбутнє.
Василько задумався. Він не розумів, що означають ці слова для його матері, але відчував, що вони важливі. Йому було боляче чути таке від неї, але він також знав, що її відчуття — це її правда, яку він не мав права ігнорувати.
Мамо, ти все зробила правильно. Ти дала мені все, що могла, і більше того. Я не міг би стати тим, ким є зараз, без твоєї турботи і любові. І я впевнений, що батько теж хотів для тебе найкращого, навіть якщо не завжди вмів це показати, — сказав він, спробувавши заспокоїти її.
Мирося Іванівна посміхнулась крізь сльози.
— Я знаю, сину. Я знаю, що ти мене любиш. І що ти хочеш, щоб я була щаслива. Але інколи важко зрозуміти, що залишилось поза тим, чого ми досягли. Я живу спогадами, а вони, знаєш, інколи можуть бути важкими. Бо вже не можна повернути те, що втрачено.
Василько нахмурився.
Може, ми щось змінимо разом? Можливо, поїдемо кудись на відпочинок? Щось зробимо для того, щоб ти почала жити для себе? — запропонував він, намагаючись знайти рішення.
Мирося Іванівна на мить замислилася.
— Можливо, це було б непогано… Але головне, що я нарешті змогла це сказати. І це вже полегшення. Ти навіть не уявляєш, як сильно мені треба було це проговорити. Дякую тобі, Васильку. Ти — моє світло в цьому світі.
Василько усміхнувся, навіть якщо це була сумна усмішка. Він ще не до кінця розумів, що відбулося, але розумів одне: мама почала відкриватися йому, і це вже було важливим кроком.
-Ти завжди будеш моїм світлом, мамо. І я завжди буду поруч, щоб ти не почувалась самотньою, — відповів він.
Автор: Оксана
