Назар сидів на старому дерев’яному стільці в кухні та дивився на годинник. Він завжди намагався привчити себе до того, що для Світлани її поїздка на заробітки були необхідністю.
Вона часто наголошувала, що це тимчасово — лише до того часу, поки вони не стабілізують своє фінансове становище, поки не зможуть заробляти більше в рідному місті.
Але кожен раз, коли вона їхала, в його серці залишався неспокій який не можна було пояснити жодними словами.
Світлана стояла біля дверей, збираючи свої речі. Вона завжди була вмотивованою, рішучою і знала, чого хоче від життя. Не можна було сказати, що вона раділа своїм поїздкам на заробітки — навпаки, їй боляче було залишати свого чоловіка і дітей, але необхідність була незаперечна.
Їхній маленький бізнес не приносив тих грошей, яких вистачало б на комфортне життя, а накопичення тільки-но почали зростати після кількох років важкої праці.
Назар не заперечував. Він розумів, що вона робить це для родини, що її праця важлива для майбутнього, але відчував постійну порожнечу, коли Світлана залишала дім.
Він любив її, але не міг повністю позбутися відчуття, що це не є справедливим — чому він, чоловік, не може взяти на себе відповідальність за фінансовий добробут родини? Що не так із ним, чому його зусилля не дають такого результату, як у Світлани?
Світлана застигла на порозі, зібравши валізу та здавши її Назару, щоб він міг донести до машини.
— Я не хочу їхати закордон, Назаре. Але ти ж знаєш, нам потрібно зробити ремонт, одягнутися по-людськи. А ти не в змозі нас забезпечити — сказала вона, повернувшись до нього. Її погляд був сумним, але впертим.
Назар важко зітхнув, стоячи біля дверей. Його руки були трохи задумані. Він розумів, що з цим неможливо не миритися, але все одно кожен її від’їзд здавався йому непросто.
Йому було важко змиритися з тим, що йому доводиться залишатися вдома, а вона — на чужині.
— Я розумію, Світлано. Але я буду дуже сумувати. Я так звик до тебе. Я вже навіть не знаю, що робити без тебе вдома.
Світлана посміхнулася йому, хоча і з відтінком суму в очах. Вона знала, як важко її чоловікові. Вона не раз чула його скарги на самотність під час її від’їздів.
Але життя змушувало робити вибір. Вони не могли залишатися в цьому безвихідному становищі. Треба було діяти. І зараз це означало, що вона має їхати на заробітки.
— Я теж буду скучати, Назаре. Але це не на довго. Ми зможемо все подолати, ти знаєш, що я для нас усе роблю. І ти теж не менш важливий.
Вона обняла всіх, взявши валізу, зникла з дверей. Назар стояв, дивлячись у слід її машині, що поступово зникала за горизонтом.
Його серце билося важко. Він мав велику надію на те, що це буде останній раз, коли вона поїде. Але водночас його розум розумів, що реальність була іншою.
Прощання з кожним її від’їздом не ставало легшим. Перший раз, коли Світлана поїхала на заробітки кілька років тому, Назар не міг зрозуміти, чому все так сталося.
Вони тільки-но одружилися, мріяли про свою квартиру, думали, що через рік-два життя буде зовсім іншим. Але цього не сталося. Спочатку це були кілька поїздок, кілька місяців на чужині, а потім вона почала їздити все частіше.
Назар намагався працювати у місцевій компанії, але його зарплата не дозволяла закрити навіть найнеобхідніші витрати. Бізнес, який вони відкрили разом із Світланою, не приносив бажаного прибутку.
Вона була більш рішуча, вона вміла знаходити підходи до людей, і її досвід дозволяв заробляти більше, ніж Назар. Вона вирішила поїхати на заробітки, щоб дати родині більшу фінансову підтримку, хоча й це також не було легким рішенням.
Світлана відчувала біль від того, що доводиться залишати свою сім’ю, але на кожній поїздці вона намагалася нагадати собі, що це не назавжди.
З кожним роком він почувався все більш вразливим і менш важливим. Він часто питав себе, чому не зміг сам забезпечити фінансову стабільність родини.
Чому він не став тим чоловіком, який міг би дати своїй жінці впевненість у завтрашньому дні. Це був не тільки матеріальний аспект, це була й емоційна самотність, яку він відчував у кожен момент її відсутності.
Світлана не здавалася. Вона не тільки заробляла гроші, а й віддавала все своє серце, щоб підтримати його. Вона розуміла, як важко Назару, і намагалась кожен раз приїхати з якимись новими ідеями, обіцянками.
Вона постійно нагадувала йому, що вони це все роблять для того, щоб їхнє життя стало кращим. І хоч як йому було важко, Назар почав поступово приймати її рішення, хоча й не міг до кінця позбутися тривоги.
Він відчував, що її поїздки змінять їхні стосунки.
Назар сидів в порожньому будинку, тільки що провівши Світлану до автобусу. Він знав, що це не на довго. І це, врешті-решт, стало частиною їхнього життя.
У глибині душі він вірив, що одного дня все зміниться, і вони будуть разом, не розлучаючись. Але поки що він залишався з думкою, що іноді найважче не те, що потрібно відпускати, а те, що відпустити потрібно без вибору.
Валентина Довга
