Моя подруга, Оля, завжди була людиною, яка не боїться йти на ризики. Вона була сміливою, навіть занадто. Але те, що відбувалося з нею останнім часом, було для мене взагалі незрозумілим, навіть для неї. Я не могла цього зрозуміти, і, чесно кажучи, мені було соромно за неї.
Оля була молода, красива, амбіційна. Вона завжди хотіла чогось більше, ніж просте життя, і, здається, в якийсь момент вона вирішила, що на цьому шляху не має нічого святого чи забороненого. Проте те, що я побачила, перевершило всі мої уявлення.
Все почалося, коли вона познайомилася з Олексієм. Він був старший за неї на кілька років, одружений, з двома дітьми, але це її не зупинило. Вона завжди говорила, що не вірить у інститут шлюбу, що стосунки можуть бути різними, і головне — це щастя кожної людини.
Я ж, навпаки, не могла зрозуміти, як можна зруйнувати сім’ю, як можна будувати своє щастя на чужому горі.
Я вперше дізналася про Олексія через Олю на одній з наших зустрічей. Вона була абсолютно захоплена ним, як маленька дівчинка, яка не думає ні про що, окрім себе.
— Він чудовий, Соф, ти не розумієш! — казала вона з такою впевненістю, що я навіть трохи засумнівалася у своїх власних моральних переконаннях.
— Він має двох дітей, але це не означає, що між нами немає майбутнього! Він не щасливий у шлюбі. Я бачу це!
Я не могла повірити своїм вухам. Як можна так говорити про чужу родину? Як можна так легко зламати чиєсь життя? Олексій мав дружину, і вони разом виростили двох дітей. Це було очевидно, але Оля, схоже, не бачила нічого поганого в тому, щоб втрутитися у це.
Вона вважала, що “людям дозволено змінювати своє життя”. Але ж, мабуть, ніхто не розповідав їй, що є моральні та духовні цінності.
І, як це часто буває з Олею, почалися маленькі кроки: спочатку — переписки, потім — випадкові зустрічі. І тут я почала зауважувати щось дивне. Вона ставала все менш доступною для мене. Поступово зникали наші звичні вечірки, а замість цього вона все більше часу проводила з ним, навіть коли знала, що це може призвести до чогось поганого.
Але що мене вражало найбільше, так це те, як легко вона почала відкидати всі мої застереження.
Я не могла зрозуміти, як їй не соромно. Це ж не просто роман на одну ніч! Вона намагалася будувати своє життя на зруйнованому чужому, на чужому горі. І коли вона почала публікувати все це в соціальних мережах, я просто неповірила своїм очам.
— О, дивись! Це наша прогулянка, коли ми їздили до Львова! — радісно показала вона мені одне з фото. На ньому була вона одна біля вікна старого готелю, усміхнена й щаслива.
— Ти що, виставляєш це на публіку? — не стрималась я.
— Чому ні? У нас же є право бути щасливими! І що поганого в тому, щоб поділитись цим із світом? Люди це люблять! — відповіла вона з усмішкою, як ні в чому не бувало.
І ось тут я зрозуміла, що для Олі це вже не просто відносини з чоловіком. Для неї це стало ще й грою, публічною виставою. Вона почала публікувати пости про те, як вона “знайшла своє щастя”, як “важливо жити в гармонії з собою”, не звертаючи уваги на те, що ці слова — це просто самовиправдання, яке прикривало реальність.
Вона навіть не соромилась того, що її залицяльник не був розлучений, що у нього є двоє дітей, яких він, ймовірно, залишить, а її соцмережі заповнилися емоційними описами.
Я почала соромитись за свою подругу, соромитись за те, як вона поводиться. Вона так відверто не цінувала себе, не цінувала інших, що це вже почало викликати у мене внутрішнє відторгнення. І я намагалася їй це пояснити, але вона тільки сміялася з моїх слів.
— Соф, ти занадто серйозна. Чому ти не можеш просто порадіти за мене? — казала вона, коли я висловлювала свої сумніви.
Я навіть не могла відповідати, бо я не була впевнена, чи ми все ще з нею на одній хвилі. Коли я намагалася говорити про мораль, про те, як це неприємно і небезпечно для всіх, вона лише знизувала плечима. Вона стала іншою, зовсім іншою людиною. Мені було важко це прийняти.
І ось одного разу я побачила нове фото в її акаунті. З дописом- я знайшла те, що шукала все своє життя.
Я не витримала.
— Оля, ти серйозно? Ти не розумієш, що ти робиш? Ти заважаєш чужій родині, руйнуєш життя дітей! — я була в розпачі.
Вона подивилася на мене і знову усміхнулася.
— Ну, ти можеш думати, що хочеш. Це моє життя.
Я мовчала, тому що розуміла: я не можу її змінити.
Вона обрала цей шлях, і, схоже, вона була готова йти ним до кінця. Мені залишалося лише спостерігати з болем, як моя подруга розчаровує не тільки мене, а й сама себе.
Від відчаю я поставила крапку між нами. Неприємно мати таку подружку. Я б ніколи так не вчинила.
А у вас були або чи є таки знайомі, як Оля?
Автор: Олеся
