Мої батьки розлучилися, коли мені було 16 років. За все їхнє спільне життя батько періодично вживав напої, як ви здогадалися не звичайні. В результаті кілька місяців не міг працювати. Потім все ставало на свої місця, але не надовго. Я не знаю, чому моя мама так довго терпіла все це, можливо, вона боялася залишитися сама, можливо, сподівалася його змінити, але її терпіння закінчилося, коли я закінчувала школу.
Спочатку після їхнього розлучення я намагався всіма силами підтримувати хороші відносини з батьком: телефонувала, дарувала подарунки на свята, які він не дуже хотів брати, а сам нічого ніколи не дарував. Будь-яке згадування про нього сильно дратувало маму, я намагалася захистити його, тому що діти не вибирають своїх батьків. Він мій батько, яким би він не був.
Після розлучитися з мамою тато переїхав до своєї матері, спосіб життя не змінився, навпаки, стало ще гірше, працював також нестабільно. Я намагалася достукатися до нього, але все було марно. Аліменти платив, але сума була не значною, тож вся фінансова сторона нашої родини була на мамі.
Я сильно почала ображатися на тата після того, як вийшла заміж і в нас появилася перша донечка. За три роки він бачив її лише один раз. І до нас в гості запрошувала, і пропонувала до нього заїхати. Ні, людині байдуже. Молодшу він взагалі не бачив. Коли він проявляв байдужість до мене, я якось мирилася з цим, але за дітей чомусь дуже образливо. Старша донечка запитує: “Чому у мене дві бабусі й один дідусь?” Я не знаю, що їй відповісти.
Я не знаю, що робити в цій ситуації. З одного боку, як донька, я відчуваю відповідальність, що повинна якось допомогти, з іншого, я об’єктивно розумію, що нереально змусити 63-річного чоловіка змінити свій спосіб життя поки він сам цього не захоче.
Я живу з чоловіком і маленькими дітьми в іншому місті, постійно бути поруч, щоб контролювати його, немає можливості. Та й не хочу, щоб мої донечки бачити дідуся в такому стані.
