— Я не зобов’язана терпіти постійні візити твоєї рідні, — сказала Яна чоловікові й зачинила двері прямо перед носом.
Яна завжди любила порядок. Навіть у дитинстві вона методично складала кубики в рівні вежі. Мама її, вчителька початкових класів, тільки хитала головою й усміхалася: «Ось виросте Яночка — буде в нашому домі ідеальна чистота».
Ірина Василівна виявилася правою. Квартира Яни завжди сяяла. Ані пилинки, ані смітинки. Усе лежало на своїх місцях. Навіть різнокольорові спеції в однакових баночках були розставлені в суворому алфавітному порядку. Така ж педантичність проявлялася й у роботі. Яна була архітекторкою, і проєкти в неї були продумані до дрібниць. Колеги іноді жартували з неї, але потай захоплювалися її професіоналізмом.
На роботі Яна й познайомилася з Антоном. Він був повною її протилежністю. Душа компанії, веселий, трохи розсіяний. Його стіл завжди був завалений паперами, кресленнями, якимись схемами. Але при цьому Антон мав неймовірну харизму й легкість, яких так не вистачало Яні.
Він увірвався в її впорядкований світ, наче яскравий сонячний промінь. Роман розвивався стрімко.
Спершу Яну дратував безлад, що панував у квартирі Антона. Вона намагалася акуратно складати розкидані речі. Антон лише сміявся, називав її «моя маленька фея чистоти». Але нічого не змінювалося. Яна сердилася, намагалася його перевиховати, та все було марно. Одного разу Яна спалахнула:
— Ти нестерпний! Як можна жити в такому безладі?
— А як можна жити, коли в тебе все розписано під лінійку? Мені потрібен цей хаос, він допомагає мислити нестандартно.
Яна замислилась. У словах Антона була частка правди. Поступово Яна почала звикати до «творчого безладу» нареченого. Навіть навчилася знаходити в цьому своєрідний шарм. Але й Антон почав потроху стежити за порядком, хоча б мінімально. Намагався не розкидати речі, мив за собою посуд. Іноді навіть протирав пил (правда, дуже вибірково).
Весілля зіграли влітку, на березі річки. Яна в білосніжній сукні, й Антон у костюмі. Вони були неймовірно щасливими. Після весілля купили простору квартиру в новобудові. Складно було облаштувати квартиру так, щоб вона влаштовувала обох. Але в результаті вийшов дивовижний інтер’єр. Сувора геометрія з цятками безладу.
Життя молодят було сповнене смішними ситуаціями. Яна вранці могла виявити на кухонному столі недописану картину Антона або розкидані пензлі. Антон же в пошуках чистих шкарпеток міг виявити, що всі вони акуратно складені за кольорами.
Вони вчилися приймати одне одного такими, якими вони є. З усіма перевагами й недоліками. Саме ці відмінності стали запорукою їхнього міцного й щасливого сімейного життя. Любов Яни до Антона була сильнішою за всі упередження. Але це не стосувалося його родичів…
В Антона була велика й гамірна сім’я. І якщо чоловік уже трохи адаптувався до порядку Яни, то його родичі, здавалося, вважали своїм обов’язком протестувати її нервову систему на міцність. Перше серйозне випробування сталося на Новий рік.
Родичі приїхали. Дітей, звісно, притягли. Трьох племінників різного віку. Ті миттєво перетворили ідеально чисту квартиру на філіал дитячого майданчика. Кубики, розмальовки, пластилін мігрували по всіх кімнатах. Дядько Коля, великий любитель жартів, розповідав нескінченні анекдоти.
Яна відчувала, як усередині неї наростає обурення. Її око мимовільно смикалося. Вона ловила себе на думці, що починає несвідомо складати розкидані іграшки й протирати неіснуючі плями на столі.
— Яночко, люба, — прогримів дядько Коля, розвалившись на дивані й ледь не роздавивши кота, — а в тебе чогось міцнішого не знайдеться? Свято ж!
Яна видавила з себе усмішку:
— Звісно, Миколо Петровичу. Зараз принесу.
Поки вона ходила по напій, п’ятирічні близнюки встигли обмазати шоколадом білий диван. Тітка Марина замість того, щоб сварити дітей, лише докірливо подивилася на Яну:
— Ой, Яночко, ну що ж у тебе диван без покривал?
Антон узявся відтирати серветками плями. Яна ретирувалася на кухню. Від нервів почала мити посуд. А коли повернулася до вітальні, виявила, що старший племінник, Діма, влаштував на підлозі імпровізований автодром. Як гоночну трасу він використав її улюблений перський килим. Машинки залишили на ньому чорні сліди.
— Дімо! — не витримала Яна. — Ну то нащо ж брудними іграшками?
Діма підвів на неї очі.
— Ну просто щоб як по-справжньому на трасі…
Яна заплющила очі, глибоко зітхнула… і в неї прилетів кубик. Розплющивши очі, вона побачила перед собою сяючу усмішку п’ятирічного племінника Антона.
— Вибачте, тьотя Яно! — прощебетав він.
Яна змучено всміхнулася. «Перформанс, то перформанс», — подумала вона.
Вечір тривав. Родичі співали пісень, танцювали. Діти носилися квартирою, мов маленькі метеори. Яна, випивши келих для хоробрості, навіть приєдналася до загального веселощів. Грала з дітьми, співала в караоке (правда, дуже фальшиво).
Коли гості нарешті поїхали, квартира виглядала так, ніби по ній пройшов ураган. Скрізь були розкидані іграшки, обгортки від цукерок, крихти. На дивані лежала забута тіткою Машею шаль.
Антон, злегка напідпитку, обійняв дружину:
— Ну от, бачиш, усе не так страшно. Навіть весело вийшло.
Яна втомлено всміхнулася. Весело — це, мабуть, не те слово, яке б вона обрала для опису минулого вечора. Та сперечатися не хотілося.
— Ходімо спати, — сказала вона.
— А прибирання? — хитро примружився Антон.
— Завтра, — твердо відповіла Яна. — Разом.
Уранці голова гула. Антон, який клятвено обіцяв допомогти з прибиранням, ніяк не прокидався. Мирно посапував, обійнявши подушку. Яна зітхнула. Взяла себе в руки й почала методично наводити лад. Іграшки склала в пакет, пропилососила килим, очистила сліди. Вимила посуд, протерла підлоги. Коли прокинувся Антон, квартира вже сяяла чистотою.
— Доброго ранку, моя феє чистоти, — сонно пробурмотів чоловік. — А що, вже все прибрала? Я ж обіцяв допомогти…
— Нічого, — відповіла Яна. — Ти краще кави звари.
Візити родичів Антона, на жах Яни, стали регулярними.
Кожних вихідних, а іноді й серед тижня, хтось неодмінно заявлявся. То тітка Марина з дітьми, то дядько Коля «у справах». То бабуся, якій «так хотілося побачитися з онуком». Яна намагалася встановити якісь правила, та ніхто не слухав.
Одного разу тітка Марина з близнюками приїхала на цілий тиждень. Яна, передчуваючи бурі, взяла відгул на роботі. Тиждень вона провела в стані перманентного стресу. Близнюки розмалювали фломастерами шпалери в дитячій, розлили воду у ванній. А одного разу навіть ледь не зіпсували кухню.
— Сюрприз для тьоті Яни хотіли зробити.
Антон віджартовувався, казав, що діти є діти. Наприкінці тижня Яна почувалася як вичавлений лимон.
Остання крапля впала, коли однієї ночі до них завалився дядько Коля. Яна не витримала.
— Я не зобов’язана терпіти постійні візити твоєї рідні, — сказала вона чоловікові й зачинила двері прямо перед носом.
Антон отетерів. Такої спалаху від своєї зазвичай стриманої дружини він не очікував.
— Яно! Що ти робиш?! Куди йому йти-то? — вигукнув він.
— Куди хоче! — відповіла Яна, голос тремтів. — У мене теж є межі.
Антон мовчав. Він звик, що Яна все терпить, усе прощає. А тут такий бунт. Уперше він побачив свою дружину по-справжньому розлюченою.
— Ян, — почав він невпевнено. — Ну це ж родичі мої…
— Я знаю, — перебила його Яна. — І я люблю тебе. Але не можу так більше. Потрібно знайти якесь рішення. Інакше…
Вона не договорила, але Антон зрозумів. Уперше він замислився про те, що його безмежна гостинність може зруйнувати їхній шлюб. Він підійшов до дружини й обійняв.
— Вибач.
Наступного дня Антон поговорив із родичами. Пояснив ситуацію. Ті трохи побурчали, але наче погодилися. Просто так було прийнято в їхній сім’ї — двері завжди відчинені. Запропонували збиратися в них на свята, а в решту часу попереджати про візити. Дядькові Колі Антон делікатно натякнув, що нічні візити не вітаються. А якщо хтось у домі Антона й Яни правил не дотримувався — міг йти, куди очі дивляться.
