— Знаєш, Миколо, я більше не злюся на тебе. Спершу була образа, гірка й пекуча, та тепер я розумію — ти не винен. Винна Дарина, її харизма, її безмежна впевненість, яку ти не міг оминути. Але найбільше винна я. Бо дозволила собі повірити, що ти — це назавжди. Ти, як і всі, побачив її яскраве світло, а поруч зі мною ти не побачив нічого. Тому я відпускаю тебе. Моє життя — це не гонитва за тінями. І, можливо, своє справжнє щастя я знайду без тебе, — шепотіла я на самоті, ковтаючи сльози.
Я ніколи не думала, що зможу сказати ці слова. Але я ненавиджу свою сестру! Так, я, Софія, ненавиджу Дарину — свою близнючку. Ми лицем та фігурою однакові, але настільки різні! Я домашня, скромна, обираю тишу й спокій, коли Дарина, з її яскравістю, завжди у центрі уваги.
Мені більше до вподоби затишні вечори з книжкою або серіалом, після довгого робочого дня, як сімейного лікаря. Я постійно спілкуюсь з людьми на роботі, тож тиша для мене – справжня розкіш. А Дарина? Вона зірка всіх вечірок, постійно оточена натовпом шанувальників. Вона ніби народилася для того, щоб усі звертали на неї увагу.
Що найбільше мені болить, поруч із нею я невидима. Всі чоловіки, які мені подобаються, дивляться тільки на неї. Це при тому, що їй сім’я не потрібна, вона навіть не думає про заміжжя чи дітей. А я мрію про спокійне життя, про чоловіка, який розумітиме мене, і дітей, яких я виховуватиму з любов’ю.
— От і домовилися! – сміялася Даруся. — Мені каструлі, памперси й оце все не потрібне. Я відповідаю у нас за вечірки, ти — за домашні пиріжки.
Деякий час мене все влаштовувало. Але, одного разу моє терпіння урвалося.
Я нещодавно познайомилася з гарним чоловіком — Миколою. Він був саме тим, кого я шукала: розумний, турботливий, з гарним почуттям гумору. Ми провели разом кілька чудових годин у парку, а потім планували піти на театральну прем’єру. Я відчувала себе на сьомому небі від щастя. Все йшло прекрасно, доки ми не зустріли Дарину.
Вона вилетіла з кав’ярні, як завжди, немов яскравий вихор. Її руде волосся блищало на сонці. Я знала, що вона знову зайнята своїми контрактами, і як завжди, вся увага була на ній.
— Привіт! — весело промовила Дарина, побачивши мене з Миколою, — Софійко, привітай мене! Я таки здобула той рекламний контракт. Ввечері влаштовую вечірку, обов’язково приходь!
Я ледве встигла щось відповісти, коли вона переключила свою увагу на Миколу.
— О, ти не сама? Познайомиш? — вона простягла руку чоловіку, очі сяяли. — Я Дарина, приємно познайомитися. Моя домашня сестричка, просто диво, правда? До речі, ми близнючки! Але, як бачите, сплутати нас не вийде.
Я не знала, як реагувати на її слова. Це завжди було так. Вся її чарівність завжди затьмарювала мене. Микола, немов зачарований, дивився на неї й промовив тихо:
— Так, Дарино, вас точно не сплутаєш з іншими.
Сестра швидко махнула рукою й зникла так само раптово, як і з’явилася.
Я стояла на місці, відчуваючи, як серце стискається. Знову теж саме. Микола, здавалося, забув про мене, він почав розпитувати про Дарину, ніби мене вже не існувало поруч. Мої почуття були стерті, як непотрібна примітка у книзі.
— Вибач, — сказала я нарешті, сподіваючись, що він зрозуміє. — У мене голова болить. Я, мабуть, піду додому.
Вечір був зіпсований. Театр, мрії, все зникло в одну мить через мою сестру.
Повернувшись додому, я не могла заспокоїтись. Сльози текли по обличчю, коли я писала повідомлення Дарині: «Я тебе ненавиджу! Я — жива людина, а не твоя бліда тінь».
Відповідь прийшла майже миттєво: «Та ну, сестричко! Не накручуй себе. Знайдеш своє щастя, нікуди воно від тебе не втече».
Я викинула телефон на диван і сховала обличчя у подушку. Її слова, як завжди, були поверхневими. Вона не розуміла, що кожного разу, коли ми зустрічалися, вона відбирала у мене частинку мого життя, моїх мрій. Скільки ще разів я маю поступатися?
