Анастасія сиділа на кухні, дивлячись на холодну чашку чаю, яка вже давно втратила своє тепло. Думки її були заплутані, а душа важка від розчарування. Жінка не могла зрозуміти, як усе це сталося. Колись вона думала, що знайшла справжнє щастя, коли зустріла Михайла.
Після того, як її перший чоловік покинув її з двома маленькими доньками, жінка навіть не думала про заміжжя. Вона присвятила себе дітям, намагаючись забезпечити їм усе найкраще. Проте доля звела її з Михайлом, колишнім колегою. Вони стали близькими й поступово їхні стосунки переросли у щось більше, ніж просто дружба.
Чоловік теж був самотнім, виховував свого сина. Коли вони вирішили одружитися, жінка прийняла Олексія як рідного сина. Вона віддавала йому всю свою любов і увагу, іноді навіть більше, ніж власним донькам. Але все змінилося, коли хлопець подорослішав та вирішив одружитися.
Чоловік з дружиною давно вирішили, що подарунком сину на весілля стане можливість пожити у квартирі Ірини. Її подружжя здавало в оренду, щоб мати додатковий прибуток. Хоч квартира була невелика та потребувала ремонту, проте там можна було навести порядок та затишок. Саме це очікувала Ірина від своєї майбутньої невістки.
Подружжя домовилось, що квартира не перейде у спадок хлопцю, проте буде гарним стартом для його сімейного життя. Тільки жінка поставила умову, щоб це зробити сюрпризом для Олексія, коли він познайомить їх зі своєю нареченою.
Хлопець тоді ще був студентом на заочному відділенні, проте часто підробляв на різних роботах. Батько боявся, що він водитиме у квартиру дівчат, тому не поспішав нічого йому казати. Проте, коли син привів додому одногрупницю, все пішло не так, як планувалося. Дівчина хвилювалась, але намагалася триматися.
— Ірино, тату, це Василина, – почав син. – Ми вирішили одружитися.
— Вітаю вас, синку, – сказав чоловік, натягуючи посмішку на обличчя. — А де ви плануєте жити?
Олексій, не довго думаючи, відповів:
— Тут, у батьківському домі.
Жінка здивовано подивилася на чоловіка. Їх будинок був невеликим і вони самі ледве вміщалися в ньому.
— Сину, ми дуже раді за вас, — почав тато обережно. — Але тут немає місця. Ми ледве вміщуємося в чотирьох.
Олексій зневажливо засміявся й відповів:
— А нічого, я знаю хто має піти і це не я. У неї є своя квартира, нехай забирається! – подивився хлопець на мачуху.
Жінка відчула, як усередині щось надломилося. Вона не могла повірити, що ці слова виходять з вуст хлопця, якого вона виростила як рідного сина.
— Що ти таке кажеш? – розгнівався чоловік. – Це твоя мама, яка виховала тебе, як свого рідного! І ти хочеш, щоб вона пішла з дому?
Олексій нахабно знизав плечима.
— Ну, вона ж не рідна мені. Моєї мами нема і ніяка стороння жінка нею не буде!
Це була остання крапля для мого чоловіка.
— Якщо ти так думаєш, то з цього дому підеш ти і можеш більше не повертатися. Ти дорослий, знайди собі житло й утримуй свою сім’ю сам.
Хлопець більше не промовив ні слова. Він різко повернувся, взяв Василину за руку й вийшов з дому, не попрощавшись.
З того часу минуло кілька місяців. Хлопець так і не зателефонував, навіть на весілля не покликав. Жінка намагалася зрозуміти, чому він так вчинив, але відповіді не знаходила. Вона не раз набирала його номер телефону, проте він не відповідав. А потім з’ясувалось, що Олексій заблокував всю свою сім’ю.
— Я ж не винна в цьому, – прошепотіла вона, дивлячись у порожнечу. — Чому ж так важко на душі досі?
Її слова розчинилися в тиші порожньої кухні, але відповіді на них не було.
Тато не раз їздив в університет, щоб поспілкуватися з сином. Тільки той не хотів. Напевно, образа глибоко засіла в його серці чи то підлітковий період затягнувся. Тато не розумів, що відбулося з його сином, де вони живуть та на які гроші. Він вирішив дати молодим спокій та чекати стільки, скільки їм потрібно. Все ж таки життя довге, як потрібна буде допомога, самі прийдуть та попросять. Тільки чи не відвернуться від них батьки, після такого вчинку?
