Я підмітала подвір’я, коли біля воріт раптом зупинилася машина. З неї вийшли моя донька, зять і двоє вже дорослих онуків. Я не бачила цих, здавалося б, найрідніших людей цілих десять років.

Я підмітала подвір’я, коли біля воріт раптом зупинилася машина. З неї вийшли моя донька, зять і двоє вже дорослих онуків. Я не бачила цих, здавалося б, найрідніших людей цілих десять років.

«Ось як, отже, знайшли, де я живу…» — промайнуло в мене в голові.

— Дай Боже здоров’я, мамо! Годі ображатися. Ми ж не чужі. Подивися, Остап — вилитий ти, а Назар — увесь в батька. Хіба не так?

На мить мені захотілося обійняти їх усіх одразу, пригорнути до себе, але спогади про минуле, про ту образу, яку вони завдали, піднялися з глибини й ніби зупинили мене.

— Я вас сюди не кликала. Повертайтеся туди, звідки приїхали.

— Мамо, ну що ти таке кажеш? Куди нам сумки занести? У дітей канікули, у нас із Захаром відпустка. Тут у тебе так гарно, що жодне море не потрібне. Можна нам кімнату з видом на озеро й на той ліс?

— Валентино, я не жартую. Ти мене чуєш? Негайно йдіть із моєї території, інакше я викличу поліцію.

Десять років я не бачила своїх близьких — і ще стільки ж не бачила б. Так, мені шкода онуків, вони ні в чому не винні. Але вчинок доньки я не зможу пробачити ніколи.

Валю я ростила сама з одинадцяти років, і, як тепер розумію, виховання вийшло не найкращим.

Вона росла впертою, бунтаркою. Підлітковий вік дався мені з величезними труднощами, а тут ще й важке розлучення з чоловіком.

Я сподівалася, що з часом усе згладиться, що вона зміниться, але цього не сталося.

Її характер не тільки не став м’якшим — він, навпаки, став ще важчим.

До нашої двокімнатної квартири вона привела свого Захара.

У власному домі зі мною перестали рахуватися. Мене ніби не існувало. Зараз я розумію: і донька, і зять робили все, щоб вижити мене, звільнити для себе більше простору.

У них з’явився син, назвали його Остапом, а за півтора року Валя вже носила під серцем другу дитину.

І саме тоді їм спало на думку переробити мою кімнату на дитячу.

Спершу я сказала — ні. Цілий тиждень говорила «ні», а потім сама ж винесла з великої кімнати свою шафу й перебралася в дев’ятиметрову, де до цього стояли банки й старий мамин комод. Валя носила дитину, Остап ночами кричав, зять дивився повз мене, як дивляться на меблі, які давно пора викинути. Я переконала себе, що це я так вирішила. Що це не мене вижили, а я поступилася онукам.

Так я й прожила вісім років за своїми дверима. Вставала о шостій, варила кашу, водила Остапа до садочка, потім до школи, забирала Назара з продовженого дня, купувала на свою зарплату й пенсію картоплю мішками. Мене це не обтяжувало. Мені навіть здавалося, що все налагодилося.

А потім Захар придумав трикімнатну.

Прийшли обоє, сіли на моє ліжко, розклали на столі якісь папірці. Материнський капітал, іпотека, новий район, лоджія на всю стіну. Двокімнатну треба продати, вона в мене була оформлена на одну мене, ще з приватизації. Валя тоді взяла мене за руку — вона рідко мене за руку брала — і сказала: мамо, тобі там буде своя кімната, найтихіша, з вікном у двір, ти ж усе одно любиш тишу.

Я підписала все, що мені підсунули, і жодного папірця не прочитала до кінця.

Квартиру продали в квітні. У нову вони заїхали в травні. Кімната мені дісталася на словах. Валя сказала: мамо, там ще ремонту на пів року, пил, штукатурка, у тебе ж тиск. Поїдь поки що в село, дім бабусин стоїть порожній, розвалиться ж. До весни. До весни ми тебе заберемо.

Захар відвіз мене на автовокзал. Дали п’ять тисяч гривень і сказали: телефонуй. Валя не вийшла. Вона була зайнята речами — так мені переказали.

Весна прийшла й минула. За нею ще дев’ять.

У жовтні того ж року я приїхала сама, без дзвінка, з гостинцями. У моїй тихій кімнаті з вікном у двір стояли Захарові гантелі й велотренажер, а на стіні висіли два килими, скручені в рулон. Валя налила мені чаю й усе поглядала на годинник, бо о сьомій мали прийти якісь її знайомі. Я поїхала вечірнім автобусом. Більше не приїжджала.

Перші два роки я чекала. Потім відвикла. Поставила паркан, завела двох кіз, Розу й Лялю, налагодила літню кухню, навчилася робити сир і стала носити його на базу відпочинку, до Марини. Яйця теж брали. Степан Ілліч із сусідньої вулиці привозив мені сіно й лагодив усе, що я не могла полагодити сама. Мені виповнилося шістдесят чотири, і я вперше в житті жила в домі, де ніхто не вирішував за мене, де стояти моїй шафі.

І ось вони стояли біля моєї хвіртки, всі четверо, з сумками.

— До ранку, — сказала я нарешті. — Спати будете в літній кухні, там дві розкладачки й диван. Уранці поїдете.

Валя одразу заметушилася, ніби я сказала щось інше. Захар поніс сумки не до літньої кухні, а на веранду.

— Захаре. До літньої кухні.

Він зупинився, потримав сумку на вазі, подивився на Валю, потім все-таки розвернувся. Назар пройшов повз мене, не привітавшись удруге, і одразу вткнувся в телефон — зв’язок у нас бере тільки біля колодязя й на пагорбі. Остап затримався. Високий став, плечі широкі, а обличчя й справді моє — мамине, якщо чесно.

— Здоровенька була, бабо Ніно, — сказав він і чомусь потиснув мені руку.

Я нагодувала їх картоплею з тушонкою, бо хліб у домі був, а більше нічого готового не було. Валя їла й розповідала: про пекарню, де вона тепер адміністраторкою, про те, що Назар вступив на перший курс, на техносферну безпеку, про те, що в Захара сервіс ледве дихає, бо всі тепер лагодяться в гаражних. Про квартиру не сказала ні слова. Захар натомість ходив по двору з виглядом господаря, постукав по стіні баньки, потрогав наличники.

— Дім у тебе нормальний. Оформлений?

— Оформлений, — сказала я.

Уночі Валя прийшла до хати. Сіла на табуретку біля столу, як у дитинстві сідала, коли набешкетує.

— Мамо. Ну скільки можна. Ти мене в поліцією хотіла здати. Рідну доньку.

Вона змінила тон.

— Я тобі, між іншим, переказувала. П’ять тисяч у двадцятому році, у мене в застосунку збереглося.

— Дякую.

— Мамо, ти ось сидиш і рахуєш мої гріхи. А я в двадцять чотири роки була з двома дітьми на руках і з іпотекою. Ти б на моєму місці що робила?

— Я на твоєму місці була, Валю. В одинадцять років ти в мене залишилася, і мені батько твій ні копійки не надіслав. Я кімнату свою в тебе не забирала.

— Ніхто в тебе нічого не забирав! Ти сама підписала. Ти сама в село поїхала, тебе ніхто за руки не тягнув.

Ось це в неї було головне. Вона в це по-справжньому вірила, і від цього мені стало зовсім порожньо.

Уранці я подоїла кіз, винесла Остапові відро й попросила натягати води в бочку під душ. Він тягав мовчки, а на четвертому заході поставив відро й сказав, не дивлячись на мене:

— Бабо Ніно, вони не поїдуть.

— Поїдуть.

— Квартиру здали. З першого вересня жильці заїжджають, там сім’я якась з Луганська. Сорок п’ять тисяч на місяць. Іпотека сорок вісім, мати порахувала, що якщо ми тут рік поживемо, вони дім у селищі добудують. Там коробка стоїть, дах є, а всередині нічого.

Я стояла й слухала, як у бочці плескається вода.

— А речі ваші де?

— У гаражі в баби Люди. Ми все вивезли. Батько казав — вона мати, вона не вижене.

Потім він підняв відро й додав:

— Я не з ними. Я з березня у Львові кімнату винаймав з одним хлопцем. Мене мати вмовила поїхати, сказала — тебе бабця точно пустить, ти на неї схожий.

Я пішла до хати, сіла й просиділа, напевно, пів години. Потім зняла з цвяха куртку й пішла до хвіртки, бо сидіти було гірше.

До обіду Валя вже розвісила на моїй мотузці речі й переставила на літній кухні стіл — так, як їй було зручніше. Захар прикрутив петлю на хвіртці, яка пів року висіла на одному шурупі, і з цією петлею ходив потім цілий день, як з орденом.

— Мамо, — сказала Валя за обідом, — нам треба поговорити по-дорослому. Ти живеш сама в трьох кімнатах. Ми вчотирьох тулимося. Давай так: ми тут зимуємо, я тобі допомагаю по господарству, Захар баню перекриє. До весни добудуємося й поїдемо.

— Ні.

— Що «ні»?

— Ви поїдете. Я дам вам три дні. Сьогодні, завтра й післязавтра. Шукайте, де жити.

Валя поклала ложку.

— Ти нас на вулицю виганяєш? Тридцять перше серпня. У Назара навчання четвертого.

— Ви квартиру здали в липні, Валю. Ви це вирішили без мене. До мене ви приїхали не по допомогу, ви приїхали до готового.

Захар усміхнувся:

— Остап настукав.

— Мені не треба стукати, я в папірцях погано розбираюся, а в людях добре.

Тут Валя заплакала. Плакала вона завжди однаково, з дитинства: голосно й із претензією, щоб довкола стало незручно всім. Назар встав і пішов до колодязя з телефоном. Захар налив собі чаю й сказав убік:

— Ну й мати. У селі так і будеш сама, ніхто склянки води не піднесе.

— Я сама собі ношу, — сказала я. — Відрами.

Три дні вони прожили в мене. Я готувала на всіх, топила літню кухню ввечері, бо ночі вже сирі. Валя зі мною не розмовляла, а сама то підмете двір, то помиє посуд — із таким обличчям, ніби платить за лічильником. Захар з’їздив зі Степаном Іллічем по якусь трубу й повернувся вже не сердитий: напевно, вирішив, що я відійду. Назар ходив по пагорбу з телефоном і телефонував друзям, і з уривків я зрозуміла, що він їм каже: «Та ми тут у бабці на дачі, тут взагалі нічого немає».

На другий день я поїхала до міста, автобусом сорок хвилин. Спершу на ринок, потім до юридичної контори біля пошти, куди ходять у нас усі. Мами поєї не стало дванадцять років тому. Після неї я до нотаріуса не пішла: спершу не до того було, потім вирішила, що раз я живу в домі, значить, дім мій. За світло платила, за воду платила, а паперів у мене жодних, крім старого техпаспорта й маминого свідоцтва.

Жінка в конторці, Оксана, все перебрала й сказала: через нотаріуса вже пізно, шість місяців минули давно, треба до суду, встановлювати факт прийняття спадщини. Дім фактично ваш, живіть, утримуєте, сусіди підтвердять, довідку з сільради візьмемо. Місяців три-чотири, якщо відповідачів немає.

— А донька моя може щось? — запитала я. — Вона онучка.

— При живій вас — ніхто вона, — сказала Оксана й записала мене на п’ятницю.

На четвертий день уранці вони зібралися. Валя кидала сумки в багажник мовчки, а потім все-таки підійшла до ґанку.

— Ми до Людмили поїдемо. В однушку. Вп’ятьох, на тридцяти метрах. Ти хоч уявляєш?

— Вчотирьох, — сказав Остап.

Він стояв біля паркану зі своїм рюкзаком за плечима й не рухався.

— Мамо, — сказав він. — Я тут залишуся. На базі робочі руки потрібні, я питав. Бабо Ніно, пустиш?

Валя подивилася на нього, потім на мене, і в неї стало таке обличчя, ніби їй на ринку дали не ту решту.

— Ах ось як. Вона нас — за хвіртку, а тебе, значить, пустить.

— Пущу, — сказала я. — До літньої кухні. Готуєш собі сам, за світло платиш зі свого, дрова колеш. Матір сюди не привозиш. І на дім не розраховуй — я його на себе оформлюю, а далі подивлюся.

Остап знизав плечима:

— Та мені що. Я з шістнадцяти років сам.

— Ну й живи, — сказала Валя. — Тільки назад потім не просися. Я тебе не пущу, зрозумів? У мене теж гордість є.

Назар сів у машину й хряпнув дверима. Перед цим він подивився на мене й сказав:

— Ти якась залізна, бабо Ніно.

Я не стала пояснювати вісімнадцятирічному хлопцеві, що залізною я стала не одразу й не з власної волі. Він усе одно б не почув.

Машина поїхала. Остап постояв біля хвіртки, потім зняв рюкзак і запитав, де в мене сокира.

Перші два тижні я все чекала, що він занудьгує. Не занудьгував. Марина взяла його на базу підсобником до електрика: лагодити, тягати, фарбувати, взимку чистити доріжки — непогані гроші, ще й обідом кормили. Він приходив о восьмій, їв стоячи, потім сидів на ґанку в навушниках. Ми майже не розмовляли, і мені це було зручно. Одного разу він сказав: «Бабо Ніно, у тебе проводка в сінях барахлить», і поміняв її всю за два вечори.

Валя зателефонувала через десять днів.

— Як там у вас? Остап їсть нормально?

— Їсть.

— Мамо, я подумала. Ти дім на нього оформи, раз він тобі такий рідний. Нехай хоч у дитини буде щось своє, а то ми все життя на іпотеку працюємо.

Ось у цьому вона вся. Не «пусти нас» — а одразу папір.

— Дім я оформлюю на себе, Валю. Мені в ньому жити.

— Та тобі скільки ще жити?

Вона це сказала не зло. Вона це сказала легко, як рахують чужі гроші в черзі. І тут же додала:

— Ой, мамо, ну ти зрозуміла, я не те мала на увазі. Захар каже, у нього знайомий юрист, зробить дешевше. Ти не плати всяким конторам, вони деруть.

— Я вже плачу.

Вона зателефонувала ще двічі. Один раз просила «п’ятнадцять тисяч до зарплати, Назару на гуртожиток», і я переказала десять — не тому що простила, а тому що Назару справді треба до гуртожитку, і тому що я хотіла, щоб це була моя десятка, а не її прохання. Другого разу розповідала, що в Людмили неможливо жити, що Захар спить на підлозі й що це все через мене. Я слухала, потім сказала, що мені треба кіз запускати, і поклала трубку.

Наприкінці жовтня вони все-таки винайняли двокімнатну квартиру у місті, у старому районі, за тридцять дві тисячі. Мені про це сказав Остап — йому написав Назар. Отже, жильці платять сорок п’ять, іпотека сорок вісім, а вони додають тридцять дві. Я в чужі розрахунки не лізу. Валя завжди вважала так, ніби десь обов’язково знайдеться людина, яка доплатить.

Суд був у грудні, у кабінеті на другому поверсі. Усе зайняло хвилин п’ятнадцять. Суддя запитала, з якого року я живу в домі, чи платила за електрику, хто може підтвердити. Степан Ілліч надягнув свій єдиний костюм і сказав: «З осені п’ятнадцятого живе, я їй сіно вожу, вона мені допомагала з лікуванням, коли спина». Більше питань не було.

Виписку я отримала в лютому. Папір, а важив він у мене в руках як мішок.

Остап прийшов з роботи, поставив біля порога пакет і витяг із нього нову клямку з шурупами — у старій хвіртці язичок уже не доходив, я її на зиму мотузкою прикручувала.

— З получки, — сказав він. — Двісті всього, чого ти.

Я поклала на стіл виписку.

— Дім тепер мій. За документами. Ти це знай, і матір свою попередь, щоб не витрачалася на юристів.

Він прочитав перший рядок, потім відклав і став розбирати клямку з упаковки.

— Ну й правильно. А то будете ви тут усі з цим домом, як із тією квартирою.

— Тримай шурупи, — сказала я. — І братові сам зателефонуй, запроси на канікули. Я телефонувати не буду.