4,5 роки тому, у віці 20 років, у прекрасному місті я розпочала свої перші та єдині стосунки.
За півроку ми почали жити разом, що було дуже добре для двох студентів (я на бакалаврі, він закінчував магістратуру).
Через два роки я торкнулася питання про весілля, на що він відповів: «Що штамп у паспорті для нього не має значення«. Це мене засмутило, але я прийняла цей факт.
За цей час я довго думала над тим, що таке шлюб і чи потрібен він нам, сучасним дівчаткам.
Це шовкова нитка чи залізний ланцюжок на шиї?
Може, навіть краще, коли ти юридично і своєрідно ідеологічно вільний?
Чіткої відповіді у мене досі немає.
Ми обидва дуже працьовиті люди, тож у роботі ми й проіснували цей період.
Також, у мене з’явилося хобі — йти в порожню кімнату, щоб годинами фантазувати про героїв, книг, читати про них та слухати музику. Мені б хотілося випробувати цю палітру емоцій і в 3D, але я чесно не знаю, чи існує таке кохання, чи його нам продав Голлівуд.
Зазвичай у нас, якщо один у вітальні, інший у кімнаті. Звучить не дуже, але схоже на реалії майже всіх усталених пар, що я знаю.
І почалася розмова. Партнер сказав, що два роки тому був не готовий і не впевнений, і що він, на відміну від мене, надто прагматичний (завжди двома ступнями на землі, а я у хмарах).
Пропонував піти розписуватись хоч завтра, звинувачував себе і казав, що бачить все життя зі мною. А я відчуваю, що мені оголосили шах та мат.
Якщо так і залишимося «споживачами», цей внутрішній черв’як, ні-ні, та вийде ще, а якщо розпишемося, то відчуття, що це неправильно.
Наше щоденне життя гармонійне, живемо мирно і добре і дійсно дбаємо один про одного, і бажаємо другому всього найкращого. Він хороша людина, і я не хочу завдавати йому (і собі) болю.
Я розумію, що потім буде болючіше, але зміни — це так страшно. Також, я доросла дівчинка і можу гідно утримувати себе, але мій рівень життя все ж таки знизиться.
Я піду на це, якщо знатиму, що мене десь шукає прекрасний принц, якому знадобиться трохи менше 5 років, щоб визначитися.
Але я також дуже своєрідна людина, і в повсякденному житті не знаю, де знайти того, хто мене не смикатиме і дратуватиме, поважатиме мій простір, буде спокійним, розумітиме мене. А ще його сім’я мені вже як рідні, спільні друзі. Не хочеться все це втрачати.
Можливо, тут є люди, які вже пройшли цим шляхом? Що ви зробили? Чи шкодуєте? Як почули себе? Може щось порадите з висоти свого досвіду?
Автор: Оксана
