— Ну, ти ж знаєш, що я брата знайшла? — почала я розповідь, коли ми з Мариною влаштувалися за столиком у нашій улюбленій кав’ярні.
— Ого! Як це було? — вона зацікавлено підняла брови, сьорбаючи лате.
— Так, для тих, хто виріс у дитячому будинку, знайти рідну душу — це… — я зробила паузу, підбираючи слова, — головне у житті.
— Уявляю, — кивнула Марина, задумливо дивлячись на мене.
— Він вже квартиру собі купив, має власну пекарню. Я ним так пишаюся! — продовжила я, відчуваючи теплий приплив гордості. — І от, я вчора поїхала до нього в гості.
— О, цікаво! Ну і як він? — допитувалась Марина.
— Чудово! Розмовляємо, брат мені цілу “дегустацію” своєї випічки влаштував. “Кращі кухарі — це чоловіки!” — сміявся він.
— А ти йому? – запитала подруга.
— І кращі пекарі! — сказала я з захопленням, сміючись у відповідь. Але тут він перепросив й пішов у іншу кімнату — відповісти на якийсь важливий телефонний дзвінок. І в цей момент пролунав дзвінок у двері.
— Хм, цікаво, що далі? — Марина посміхнулася.
— Женя, висунувши голову у вітальню, сказав одними губами: “Відчини, будь ласка. Скажи, я зараз!”. Я пішла до дверей. Відчиняю, на порозі стоїть жінка десь мого віку, ефектна брюнетка. В руках у неї — блюдо з пирогом, пахощі від якого, здається, заповнюють весь під’їзд.
— Хм, якась сусідка, чи що? — задумливо промовила Марина.
— От і я так подумала! Але не схоже. У неї на довгому ремінці сумки велика парасолька висіла, ще мокра від дощу. Щойно з вулиці прийшла, явно. А вона на мене здивовано дивиться:
— Добрий день! А де Женя?
Я, звісно, розгубилася й кажу:
— Женя зараз вийде, просив зачекати… Але ця незнайомка раптом перебила мене на півслові:
— Ну ні, чекати я не буду! — і, не повіриш, дала мені у руки пиріг й випалила:
— Передайте йому, що він негідник! А потім розвернулася й побігла до ліфта, що якраз під’їхав!
— Що-що?! — Марина аж вдавилася тістечком. — І ти просто стояла з тим пирогом?
— Так! Я була настільки ошелешена, що навіть не встигла нічого сказати! Стою, тримаю пиріг, не знаю, що й думати. А тут брат виходить із кімнати й питає:
— Що таке, ти чого так зблідла? Хто приходив? І що ти відповіла?
— Я йому все розповіла. Він сам аж зблід, схопив куртку й побіг за нею. Але ж вона вже давно зникла! А я тим часом зрозуміла, що це була його дівчина. Ну, ясно, що вона подумала!
— Ох, ну і ситуація! — засміялася Марина.
— Уявляєш! А Женя потім повернувся, мовчки сів, подивився на той пиріг й каже:
— Що, здавалося б, могло піти не так?
Ми обидва вибухнули сміхом. Що тут ще робити?
— То вони помирилися? — не могла стримати сміх Марина.
— Так, все закінчилося добре, — підсумувала я. — Тепер і згадувати смішно.
Брат повернувся до мене та випалив:
— Ти нас посварила, ти нас і помириш. Поїхали, збирайся.
Ми вирушили додому до дівчини, тільки її там не було. Двері відкрила її мати. Вона ввічливо запросила нас додому та запропонувала зачекати. Брат хотів піти, тільки я запропонувала зайти. Мама допоможе їх помирити, коли дівчина додому повернеться.
За чашкою гарячого чаю ми розповіли про все, що сталося. Жінка посміхнулася й промовила:
— Як добре, що у тебе сестра знайшлася! Тепер не будеш самотнім. Чим більше рідні, тим краще, а потім додала, – я все розкажу Олександрі, коли вона повернеться додому. Я б на її місці теж хтозна-що подумала, а може ще й сварку яку вчинила.
Тоді ми гарно провели час у домі нареченої Євгена, а потім роз’їхались по домівках.
Сподіваюся, на їх весіллі ми ще не раз будемо цю історію переказувати. Але тоді мені було так незручно!
— Ну, нічого, головне, що все скінчилось добре, — підморгнула Марина. — А пиріг, до речі, смачний був?
— Ой, не повіриш! Я так нервувалася, що навіть не спробувала!
І ми обидві розсміялися так голосно, що на нас озирнулись усі в кав’ярні.
