Моя мама завжди була тією жінкою, на яку рівнялися всі. Тиха, але відкрита для кожного, хто потребував підтримки, поради чи просто доброго слова. Вона сміялася так, що неможливо було не заразитися її радістю. Люди обожнювали її. А мені вона була не просто мамою, вона була моїм натхненням. Їй вже 77 років, і тепер, коли ми живемо разом, я помічаю, що мама стала зовсім іншою.
Колись вона завжди питала мене, як у мене справи, чи не втомилася я на роботі, чи не болить щось. Але тепер — нічого. Якось відразу все змінилося. Я приходжу з роботи й бачу, що вона сидить на дивані, загорнувшись у ковдру, мов у кокон, і дивиться на мене. Але це вже не той погляд, який мене зустрічав раніше. Вона майже не говорить, а коли й говорить, то коротко, сухо, наче через силу. Кожен мій рух, кожен звук здається їй зайвим.
— Мам, ти як? – питаю одного вечора, знімаючи пальто.
— Нормально, – відповідає вона, не повертаючи голови від телевізора. – А ти?
— Та, втомилася трохи. Роботи море. А ти щось їла?
— Зробила собі тост.
Пауза. Раніше вона питала б більше. Тепер, тиша.
Відчуваю, як щось стискає моє серце. Та це не просто старіння, не природний хід подій. Це відчуження. І, що гірше, здається, що я її дратую. Вона не дивиться мені в очі. Коли я підходжу до неї, вона інколи мовчки відходить або удає, що дуже зайнята.
Десь на другому кінці міста живе моя подруга Оксана. Її батьки обоє 75-річні – стали енергетичними вампірами. Вони наче забули, що в Оксани теж є життя. Щодня вона їх годує, купує ліки, возить у лікарню. Останнього разу, коли ми говорили з подругою, вона ледь не плакала:
— Ти уявляєш, – казала Оксана, – я батькам кажу, що мушу лягати у лікарню на обстеження, бо у мене проблеми з серцем, а вони навіть не запитали, що зі мною. Сказали тільки: «А навіщо це тобі? Якщо треба, то лягай».
— І що ти? – питаю я, відчуваючи, як всередині мене починає кипіти злість за подругу.
— Що? Я їх все ще до лікаря вожу. Як завжди. Бо хтось мусить це робити.
Оксана зітхає і я чую в її голосі щось знайоме. Це та сама біль, яку я відчуваю сама. Любов змінилася на рутину, допомога — на обов’язок, а вдячність — на байдужість.
— А ти їм не пробувала пояснити? – питаю.
— Та що пояснювати? Вони живуть у своєму світі. Мабуть, думають, що я тут вічно буду. І головне, вони навіть не удають, що їм це не байдуже.
Я мовчки слухала, розуміючи кожне її слово. І згадала той момент, коли сказала мамі, що втомилася й потребую підтримки.
— Мам, я правда зараз не у найкращій формі. Втомилася. Ти могла б мене підтримати хоч трохи?
Вона мовчки дивилася на мене кілька секунд, а потім відповіла:
— А ти думаєш, мені легко?
Це було мов удар. Вона ніколи раніше так не говорила. І хоч я знала, що їй важко, це не знімало з неї відповідальності бути моєю мамою. Моя підтримка для неї стала чимось само собою зрозумілим, тоді як мої потреби залишилися десь у минулому.
І тут я згадую: колись вона була такою ж, як я зараз. Вона доглядала свою матір, яка врешті перестала бачити у ній дочку, а лише когось, хто повинен виконувати її забаганки. Але ж ми не роботи, чи не так?
Одного разу, коли Оксана заїхала до мене, вона подивилася на маму й ледь чутно сказала:
— Вони ніколи не зрозуміють, що ми не вічні.
Я тільки кивнула. Ми обидві вже занадто втомлені, щоб щось пояснювати.
Того вечора я сіла на кухні з чашкою чаю, а мама, у своїй кімнаті. За дверима була тиша. Така, яка нависає над домом, коли між близькими людьми зникає щось важливе. Я пішла до неї. Вона, відчувши мою присутність, навіть не підняла очей, але я зробила те, на що раніше не наважувалась.
— Мам, нам треба поговорити.
— Про що? – вона, здається, не хотіла цього.
— Про нас.
Це була остання розмова, де ми були «ми».
