— Віко, ти навіть не уявляєш, яку я тобі послугу зробила. Знаєш, скільки років я прожила, думаючи, що можна комусь довіряти? Ярослав — не той чоловік, за якого ти мала б триматися. І добре, що ти це зараз побачила, а не через роки, з дітьми на руках, коли він би зрадив тебе, залишивши з розбитим серцем.
— Ти повинна бути мені вдячна! Я показала тобі його справжнє обличчя. І що далі? Скиглити через нього? Ти повинна встати й бути сильною. Бо таке життя, кожен за себе. Запам’ятай це. Я тебе вберегла від гіршого, хай і ціною твого розбитого серця. Це найцінніший урок, який я могла тобі дати, – мама говорила спокійним, саркастичним тоном.
Того дня, коли я бігла до автобусної зупинки, серце калатало не лише від швидкості, а й від передчуття. Сьогодні Ярослав мав повернутися з відрядження. Я ледве встигла на останній автобус і впала на сидіння, втомлена, але щаслива. Думки про нього гріли душу: ми так давно не бачилися, і мені хотілося розповісти про всі новини, поділитися планами на майбутнє.
Автобус довго гойдало на поворотах, поки я дивилася у вікно, поглинута мріями. Нарешті він прибув до тої зупинки і я поспішала до будинку. Світло падало на вікна і я подумала: «Мама вже вдома, чудово. Напевно, вона приготувала вечерю, Ярик буде втомлений з дороги, точно є щось смачненьке».
Підійшовши до дверей, я відчинила їх ключем й відразу відчула запах їжі, який тягнувся з кухні. Смажене м’ясо та духмяні приправи заповнили коридор.
— Я вдома! — радісно гукнула я, знімаючи куртку.
Але замість теплих привітань у відповідь почула дивний сміх, який долинав не з кухні, а зі спальні. Я зупинилася на порозі, дивуючись. Це голос Ярослава, а поряд — сміх моєї матері? Серце забилося частіше і я почала міркувати, що може бути не так.
«Недарма сьогодні мені снилася бабуся, світла їй пам’ять», — промайнуло у голові. Її “жартівливі” слова про те, що я зможу вийти заміж тільки, якщо потраплю на безлюдний острів разом з чоловіком, тепер здавалися не такими вже й смішними.
Я обережно підійшла до дверей спальні й тихо відчинила їх. Перед моїми очима розгорталася сцена, яка назавжди змінила моє життя. Ярослав лежав у ліжку, а поруч сиділа моя мати, і вони обоє безтурботно сміялися, як ні в чому не бувало. Моє серце відразу зупинилося на мить, а потім заревло від болю.
— Мам?! Ярославе?! Що ви робите?! — мої слова прозвучали слабким, тремтячим голосом.
Обидва погляди спрямувалися на мене, але в очах Ярослава не було ані краплі провини. Він навіть не вставав з ліжка.
— Вік, ну ти що, не бачиш? Ми з твоєю мамою коханці, — сказав він так спокійно, наче це було щось цілком природне.
Я не могла повірити своїм вухам. Моя мати, яку я завжди вважала прикладом, і Ярослав, мій наречений, з яким ми планували спільне майбутнє, зрадили мене так легко, без жодного докору сумління.
— Як ти могла, мамо? — видихнула я, майже не відчуваючи власного голосу. — Ярославе, ти негайно забираєшся звідси! Весілля не буде і більше я тебе бачити не хочу!
Мама холодно подивилася на мене й спокійно сказала:
— Ні, Ярослав залишиться. Це мій будинок, Віко. Якщо тобі щось не подобається, ти завжди можеш піти. Ти доросла, то живи, як знаєш.
Від її слів я втратила дар мови. Невже це моя мати? Людина, яка стільки років була поруч, підтримувала мене в усіх труднощах? Ярослав, не сказавши ні слова, піднявся з ліжка, пішов до кухні й повернувся з чашкою кави, мов нічого не сталося.
— Ярославе, йди звідси! — не витримала я. — Ти просто негідник після всього!
Мама, зітхнувши, встала з ліжка й підійшла до мене.
— Дочко, час дорослішати. Кожен влаштовується, як може. Я скоро залишуся сама, а у Ярослава, як ти знаєш, багатий батько. Так, він мій коханець. І я не соромлюся цього. А ти що? Вирішила, що станеш великою кухаркою? Знайшла б когось багатого, як я тобі радила.
— Мамо, я люблю свою роботу. І так, я кухар. Я готую для людей й отримую від цього задоволення. Це моє життя!
— Задоволення? Ти ганьбиш мене перед людьми! Це моя донька Вікторія, вона куховарка! — кричала мати, глузливо підкреслюючи кожне слово. — Це сором! І це твоє життя? Ти ніколи не слухала мене!
Вона ще довго говорила, але я вже не слухала. Зрада так палила серце, що я ледь стояла на ногах.
— Що ж, — тихо сказала я. — Я зайва тут, так? Добре. Я піду. Мені більше нема що тут робити.
Я повернулася до дверей, намагаючись зібрати себе докупи.
— Мам, будь ласка, телефонуй мені тільки, якщо тобі дійсно потрібна моя допомога. Бачити тебе більше не хочу… Але іноді прийдеться.
Мама не відповіла. Я зачинила двері й вийшла на вулицю. Холодний вітер обпік моє обличчя, але я не відчувала нічого. Нічого, крім порожнечі та образи.
