Я поверталася з роботи. За рогом ненароком натрапила на бабусю. Старенька закоцюблими руками тулила до грyдей букет квітів у надії, що хтось у неї його купить

Вечоріло. Я поверталася з роботи. Осіння погода заглядала під одежу прохолодою. Вулиці майже були безлюдні. Починало дрібно дощити.

За рогом ненароком натрапила на бабусю. Старенька закоцюблими руками тулила до грyдей букет осінніх квітів у надії, що хтось у неї його купить. Плечі зовсім похилились не то від старості, а може, від холоду. Джерело

Минувши її, зауважила, що вулиця зовсім порожня, тобто нема жодного потенційного покупця. І я зупинилася, оглянулася. Бабуся одиноко стояла під парканом у надії, що комусь у таку пору потрібні будуть квіти.

-Скільки, бабусю?! – запитала.

-Скільки даси, доню, – благально глянула старенька, – треба ліки… І затнулася.

Не задумуючись, витягнула 100 гривневу купюру. Бабуся загубилася у власних кишенях, шукаючи решту.

Читайте також: Сама усвідомлюю, як це стpaшно звучить, але я сирота при живій матері. Немає її у мене. Залишилася тільки Тамара Іванівна – жінка, яка мене наpoдила. Я була винна в тому, що пішов батько, що продовжую з ним спілкуватися, що вона через мене повторно не вийшла заміж і навіть в тому, що вона товста

-Не треба. Я беру усі.

-Та це багато, дитино! Я ж за 20 гривень такі продаю, – почала пояснювати вона.

– А для мене вони тягнуть на сто, – схитрувала я і пішла.

Квіти були різні, пахли дощем і осінню. І ще в них ховалася журлива бабусина усмішка, яку вона подарувала мені на прощання.