Сонце вже ховалося за горизонтом, фарбуючи небо у відтінки рожевого та помаранчевого. Я сиділа на нашій улюбленій лавці у парку, чекаючи на подругу, як це було завжди, коли вона потребувала розмови. Щось змінилося в її очах останнім часом, але я не наважувалась запитати, що саме. Можливо, тому що боялася почути правду.
Коли вона підійшла, я одразу помітила її змарнілий вигляд, темні кола під очима та втомлений вираз обличчя. Вона сіла поруч і ми довго мовчали, роздивляючись, як вечірній вітер колихає верхівки дерев. Нарешті, вона важко зітхнула й почала говорити, наче збираючи всі сили, щоб вимовити ці слова.
— Я сказала йому, що закохалася в іншого, – голос подруги прозвучав тихо.
Я знала, що це було нелегко, знала, що вона довго носила це в собі, намагаючись знайти правильні слова. Але, здавалося, не було правильних слів для такої розмови.
Коли вона нарешті наважилася сказати йому правду, то очікувала хвилю обурення. Вона уявляла, як його обличчя спалахує від гніву, як він починає кричати, звинувачувати її, розпитувати про всі подробиці, які він захоче знати, навіть якщо це буде боляче. Але нічого такого не сталося. Подруга стояла перед ним, ледве тримаючись на ногах, серце билося як божевільне.
Я не знала, що сказати у відповідь, тож просто слухала. Вона продовжувала:
— А він… він просто сказав, що нічого страшного. У житті всіляке буває і що я можу cпілкуватися з ним, якщо хочу. Уявляєш?
— Ти не проти? – перепитала вона, відчуваючи, як у ній щось ламається, як надія на хоч якусь реакцію розсипається у пил.
На це чоловік відповів:
— Ну, а що я можу зробити? Це твоє життя, твої почуття. Якщо ти вирішила так, то нехай буде. Але, знаєш, я не бачу в цьому проблеми. Можливо, тобі це допоможе розвіятися, зрозуміти, чого ти насправді хочеш.
Потім він знову занурився в телефон, наче розмова на цьому закінчилася.
Подруга продовжувала:
— У мене просто не вкладалося в голові, як можна так реагувати на зраду. Я завжди вважала, що зрада — це щось, що руйнує стосунки, щось, що не можна пробачити. А тут… Байдуже, наче йдеться про якесь невинне захоплення, про якусь гру.
Вона продовжувала говорити, але я бачила, як її плечі опускаються під тягарем цих слів.
— Мені так соромно, хоч він не проти. Але чомусь це не приносить полегшення?
Я сиділа немов приголомшена. Не знала, що відповісти, адже ніколи не зраджувала чоловіку. На її прикладі я тільки могла повчитися та зрозуміти, що вона відчуває та як буде жити далі.
Зі своїм коханцем подруга теж не знайшла щастя, тільки тимчасову втечу від реальності та від себе самої. Кожна зустріч з ним була мов черговий крок до безодні, з якої вже не було виходу.
Тоді, у парку, коли вона мені про все розповіла, я почула, що її голос почав тремтіти, і я взяла її за руку. Вона подивилася на мене з таким відчаєм в очах, що я просто не знала, як допомогти. Я розуміла, що вона втратила не лише себе, але й усе, що було для неї важливим раніше. Усе зникло, наче цього ніколи й не було.
Ми вирішили пройтися, але подруга продовжувала:
— І чого я досягла? – вона зупинилася, задихаючись від емоцій, що переповнювали її. – Я втратила все, що було для мене важливим. Я втратила себе. Колись я була сильною, незалежною, мала кар’єру, мрії, а тепер? Я заміжня, в мене дитина, яку я люблю, але що далі? Я засуджую себе за ці помилки, засуджую за те, що стала чужою для себе самої.
Я намагалася заспокоїти її, як могла, але що можна сказати подрузі в такій ситуації? Можливо, щось змінилося б, якби вона знайшла в собі сили зробити крок вперед. Але як допомогти їй знайти ці сили?
Я бачила, як вона йде шляхом саморуйнування і не знала, як зупинити її. Я хотіла сказати, що все буде добре, що вона зможе повернутися до себе, але ці слова здавалися порожніми.
Ми ще довго гуляли парком, спостерігаючи, як зірки поступово з’являються на темному небі. Кожна з них нагадувала про можливості, які ще можуть бути попереду, про шляхи, якими можна піти.
— А може, ти просто боїшся зробити цей крок? – нарешті запитала я, порушуючи мовчання. Вона знову подивилася на мене, але цього разу з відтінком рішучості в очах.
— А чи не в цьому і є весь сенс? – запитала вона, не чекаючи відповіді. – Зробити цей крок, переступити через себе та залишити все позаду?
Ми встали з лавки й почали повільно йти до виходу з парку. Я не знала, що буде далі й чи зможе вона знайти своє місце у цьому хаосі почуттів. Але, можливо, саме це запитання змусить її замислитися над тим, що для неї насправді важливо.
