Моя кухня пахла звичними різдвяними стравами. Під ялинкою знову стояли три подарункові коробки, але жодна з них не була для мене.
Вже вдруге за останні кілька років я накривала стіл для святкової вечері тільки для себе. Чотири тарілки, чотири келихи, чотири місця за столом – і лише одне заповнене. Всі ці роки, коли діти були маленькими, ми святкували Різдво разом.
Я чекала цієї ночі цілий рік, адже для мене Різдво було не просто святом, а моментом, коли вся моя сім’я знову була разом, коли ми сміялись, співали колядки, обмінювались подарунками і разом ставали частиною чудової казки.
А тепер я сиділа одна, дивлячись на порожній стіл, і моє серце стискалося від туги. Як це сталося? Як так сталося, що моя родина розпалася, і я залишилася в цю святу ніч сама?
Я пам’ятаю, як багато років тому, ще коли мої діти були маленькими, ми святкували Різдво по-особливому. Вони бігали навколо ялинки, сміялися, ледь не трощили всі прикраси, обмінювались своїми малими та великими подарунками. Я пам’ятаю, як вони, стиснувши мої руки, з нетерпінням чекали моменту, коли можна буде разом сісти за стіл і розпочати святкову вечерю. Ми співали колядки, і я відчувала, як тепло цих голосів огортає мій дім.
З кожним роком мої діти ставали старшими. Я знала, що їм потрібно будувати своє життя, що вони зустрічатимуть інших людей, що вони стануть частиною нових сімей і нових традицій. І це нормально, це життєвий шлях. Але я ніколи не думала, що цей момент настане так швидко, що я буду сидіти на Різдво одна. Це було зовсім не те, про що я мріяла
Мої діти завжди були зайняті своїми справами. Я розуміла, що вони виросли, що кожен з них вже має свою сім’ю, свої обов’язки, свою роботу. Але Різдво… Різдво було святом, коли ми всі повинні були бути разом. Я так багато років чекаю цього вечора, коли знову побачу їхні обличчя, почую їхні голоси, відчую їхнє тепло. Але цього року все було по-іншому.
Першою відмовилася від приїзду Оля. Вона зараз працює в іншому місті, і вже кілька разів говорила, що цього Різдва не зможе приїхати.
“Мамо, вибач, я не встигаю, ми з хлопцем маємо свої плани”, – казала вона. Мене це ображало, але я зрозуміла. Вона молода, вона будує своє життя. Та все ж я так сподівалася, що вона згадає про мене, про нас, про родину.
Тим часом Петро, мій син, ще з весни поїхав за кордон на заробітки. Я знала, що він не приїде, хоча й дуже сподівалася на нього. Від нього я отримувала короткі дзвінки й листи, у яких він часто обіцяв, що наступного року, обов’язково приїде на Різдво. «Мамо, вибач, це не в моїх силах, але я завжди думаю про вас і люблю», – писав він. І я кожен раз мовчки погоджувалася, хоч і не могла позбутися тривоги.
Андрій, мій старший син, жив у столиці. Він мав свої проблеми, своє коло друзів, свою метушню. Завжди був трохи відсторонений, завжди із запізненням згадував про родину. Кожен раз, коли я запитувала його, чи приїде, він відповідав, що у нього важка робота, що треба залишитися на місці. Вже кілька років він не був вдома на Різдво, і я відчула, що наші святкові традиції для нього втратили колишнє значення.
Наймолодша, Марічка, залишилася в місті, але завжди була зайнята. Вона знімала квартиру, вчилася на останньому курсі університету, і з кожним роком відстань між нами ставала все більшою. «Мамо, не переживай, я обов’язково приїду, я на вихідних», – казала вона, але я розуміла, що це лише слова. Коли вона передзвонила, щоб повідомити, що не зможе приїхати, я вже не здивувалась.
І ось цей вечір. 24 грудня. Я накрила стіл, поклала на нього всі страви, які готувала для них. Запах смаженого карпа, вареників з картоплею та капустою, куті… Все було готово, але я знала, що сьогодні я не почую дитячих голосів, не побачу їхніх усмішок. Я сама сиділа за столом і згадувала всі ті роки, коли ми святкували Різдво разом.
Телефон мовчав. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Ніхто не зателефонував, щоб привітати мене зі святом. Я не могла стримати сліз, коли дивилася на порожній стіл, на ялинку, на ті три подарункові коробки, що так і не були відкриті. Вони були для них. Для моїх дітей, яких я так любила. Я так сподівалась, що вони приїдуть, хоча б на годину. А тепер я сиділа і плакала, відчуваючи, як у моєму серці проривається біль від самотності.
Я навіть не пам’ятаю, скільки часу минуло, поки не вирішила хоч трохи перевести дух. Вийшла на вулицю, де біля будинку лежав сніг, все було мовчазно й спокійно.
Тільки мої кроки залишали сліди на білому покривалі. Мені здавалося, що Різдво втратило своє значення. Воно стало порожнім, як і моє життя без дітей. Я знову повернулася в хату і сісти за стіл, що залишився порожнім. Та навіть у ці хвилини смутку я знала, що на світі є і інші матері, які переживають схожі моменти. І хоч я не хотіла цього визнати, я розуміла, що це – частина життя.
Я не переставала вірити, що настане день, коли мої діти повернуться до мене. Не цього Різдва, можливо, не наступного. Але я продовжувала вірити, що одного дня вони знову будуть тут, у моєму домі, і ми знову святкуватимемо разом.
Тільки тепер, коли їхні місця за столом залишаються порожніми, я більше розумію, що іноді життя таке, яке воно є. І я повинна навчитися бути вдячною за те, що маю, навіть якщо це свято і ці миті самотності.
І, може, завтра, коли знову почнеться новий день, я знову зберу силу і буду чекати. Чекати на зустріч, на любов, на те, що для мене важливо. Адже навіть у самоті я залишаюсь мамою, і це для мене головне.
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
