– Я теж чекала. Я чекала тебе все життя! – сказала Світлана, і голова її запаморочилася. Вона впала набік. Микола підхопив її, поклав на диван. Потім він зібрав все цінне в квартирі, і що можна продати в її ж валізу. Прибрав зі столу, немов і не було гостя

Світлана чекала гостя. Нарізала салатиків, зробила бутерброди з ікрою. Чекала його з нетерпінням. Ну а що, має ж бути і у неї щастя.

Заміжня вона, звичайно, була не один раз, але кожен раз з розрахунку.

Перший раз наполягла матір, щоб дев’ятнадцятирічна Світлана вийшла заміж за Аркадія Степановича.

– Він мужик заможний, квартира трикімнатна є. А що толку в цих молодих? Вискочиш ти за такого бесштанного заміж, де жити будете? У нас, сама знаєш, семеро по лавках. Молодому ще дітей подавай. А Аркадію Степановичу дітей вже не треба.

А не стане його, залишить тобі квартиру, потім вже виходь по любові, думай про дітей, – наставляла мати дочку. І Світлана не посміла ослухатися, вийшла за шістдесятирічного заміж.

Жила Світлана з Аркадієм спокійним розміреним життям, немов сама стара, десять років. А потім Аркадій вранці не прокинувся. Світлана злякалася, втекла на кухню і годину не могла збагнути, що робити далі.

Чоловіка вона провела. Квартиру продала, жити вона в ній не могла.

Ось зараз би можна було знайти любов, але квартири-то не було. А тут ще начальник цеху, в якому працювала Світлана став залицятися. Микита Сергійович був молодший, йому нещодавно виповнилося п’ятдесят п’ять. У нього була двокімнатна квартира, «Жигулі» і гіпертонія.

Світлана поклала на депозит гроші від проданої квартири і вийшла заміж за Микиту Сергійовича. Цей чоловік, не дивлячись на свій діагноз, любив міцно гульнути по вихідним. Ця звичка і підвела його. Через чотири роки і цього чоловіка не стало.

Минуло два роки, любові так і не знайшла. А начальник, друг її другого чоловіка, все частіше навідувався до неї, обіцяв золоті гори. І Світлана здалася – стариган виглядає доходягою, довго не протягне. Але у нього чотирикімнатна квартира і автомобіль «Волга».

Знову вийшла заміж Світлана. Квартиру свою здала далекій родичці, а сама поїхала в обласний центр.

Вісім довгих років Світлана доглядала за чоловіком – годувала його з ложечки, поїла ліками. Коли нарешті і його не стало, Світлана твердо вирішила, що більше за старих заміж не вийде.

Потім були у неї чоловіки, але вони були або одружені, або непутящі. Вона вже зневірилася знайти любов, коли знайома покликала її на вечір «Кому за 30». Там вона познайомилася з Миколою, він був ровесник, нежонатий, красиво залицявся, запрошував в кіно і в парк погуляти, говорив компліменти.

Правда, був він скупуватий, але це не біда, у Світлани в самої будинок повна чаша. Вона була щаслива.

Сьогодні ввечері Микола повинен прийти до неї додому.

– За що піднімемо келих? – Світлана підняла келих.

– За твої прекрасні очі!

– Та що вже, які там прекрасні? – зніяковіла Світлана.

Микола жував бутерброд:

– А давай без тосту! Мила Світланко, знала б ти, як я чекав цього вечора!

– Я теж чекала. Я чекала тебе все життя! – сказала Світлана, і голова її запаморочилася. Вона впала набік. Микола підхопив її, поклав на диван.

Потім він зібрав все цінне в квартирі, і що можна продати в її ж валізу. Прибрав зі столу, немов і не було гостя.

Коли знайдуть Світлану, вирішать, що сама вона пішла з життя, не витримала самотності.