— Доброго вечора, Олено Петрівно, дайте, будь ласка, ключ від моєї кімнати, – сказала жінка, щойно повернувшись з відрядження.
— Ключ? – здивувалася чергова гуртожитку. – У тебе ж чоловік вдома!
Ірину мов холодною водою облили. “Який чоловік?” – подумала вона, проте здивування не видала. Подивилась на Дмитрика, який потирав очки. Вже було далеко за одинадцяту ночі, час вкладати дитину давно минув.
Втомлені від довгої дороги мати з сином підіймались сходами до своєї кімнати. Дорогою, жінка намагалась згадати, що було тиждень тому. “Сергій, Дмитро, а може Іван, як же його звали? Він з нашого підприємства, невже хазяйнував у нашій кімнаті?” – Думки не давали спокою, та й дорога з Одеси на Київщину відібрала багато зусиль.
Вони підійшли до дверей, Ірина постукала. Очікували не довго. Не зважаючи на ніч, двері відчинив той самий чоловік, з яким жінка домовилася перед поїздкою, щоб він прибив полиці у ванній та залишив ключ у чергової.
— Чому ти тут? – замість привітання вирвалося в неї.
— Я тобі полиці прибив і вирішив, що нам слід спробувати жити разом, – продовжив чоловік, – Ірино, я бачу, яка ти старанна, весела, так піклуєшся про сина й кімната у тебе вся мебльована, навіть пральна машина є, що у нас час рідкість. Я знаю, що до тебе залицяються інші чоловіки, але подивись, хто навкруги? У нашому віці, або розлучені, або сімейні. Тобі ніхто з них не потрібен. У мене ніколи не було сім’ї. Тобі потрібна опора і я здатен тебе захистити, а мені — надійний тил. Спробуємо жити разом, а якщо не сподобається, розійдемося. Ніхто, нікому нічого не винен.
Ірина була вражена його довгою промовою. “Цікаво, довго він тренувався?”, промайнула думка. Це було так неочікувано для неї з Дмитриком, що жінка не знала, як реагувати та що робити далі. Стала німа пауза, проте чоловік продовжив:
— І взагалі, чого я маю кудись йти? Поки я у тебе все варення з полуниці не з’їм, нікуди не піду!
“О, Боже!” – подумала жінка, – “у мене близько тридцяти літрів полуничного варення. Це він на всю зиму залишиться, чи що?” Вона стояла та не знала, що відповісти. Надворі була ніч, а вигнати людину, яка жила тут тиждень, якось підозріло буде”. Після довгої паузи Ірина нарешті наважилася:
— Добре, залишайся на ніч, зранку вирішимо. Тільки якщо ти мене торкнешся, я закричу!
— Не бійся, Ірино, я тебе не чіпатиму, – сміливо заявив він.
Вона постелила йому на підлозі, а сама лягла на дивані. Дмитрика вклала у його ліжко та вкрила теплою ковдрою.
Попри втому, думки роїлись у голові. Найбільше її турбувало, що скажуть люди? “Вигнала чоловіка після тижня стосунків”, або “з нею неможливо ужитися!” чи “заходь, хто хоче, вона всіх приймає”. Наслідки могли бути будь-які, адже люди не знають про наші стосунки. Подумають, що я будь-кого приймаю, ще й чоловіки не відчепляться.
Тої ночі вона боялася спати. Час від часу поглядала на того чоловіка, що спав на підлозі. “Чи точно він заснув?” – була єдина думка. Через втому та виснаження жінка заснула через кілька годин тиші. Дмитрик давно вже спав, але вона знала, що на ранок потрібно прийняти важливе рішення, яке переверне все їх з сином життя.
Наступного дня, коли жінка прокинулася, той чоловік, ім’я якого вона так і не згадала, вже готував на кухні яєчню, а за столом сидів Дмитро. Коли вона підійшла ближче, то почула їх розмову. Син запитав:
— Ви наш гість?
— Можна і так сказати, – відповів чоловік.
— Як Вас звати? – не вгамовувався син.
— Зви мене дядько Максим. – відповів чоловік.
“Точно, як я могла забути його ім’я?” – подумала жінка. Вона б ще довго там стояла, тільки її помітив син. Він підбіг та запитав:
— Мамо, це буде мій тато?
Жінка не знала, що сказати, тому поставила зустрічне запитання:
— Як ти до нього ставишся?
— Я не проти, тільки сестричку хочу, щоб у неї було таке саме каштанове волосся, як у тебе! Ти ж пам’ятаєш.
У мене на очах навернулися сльози, проте я не хотіла, щоб син їх бачив, тому вийшла у ванну вмитися.
“Невже це так і має бути?” – промайнула думка. “А як же любов, почуття? Я ж цього чоловіка взагалі не знаю”. Він майстер на всі руки, працює та тому ж підприємстві, що і я, ніколи не був одружений, але почуттів у мене до нього не має. Напевно, і у нього до мене. А, ще він любить полуничне варення. Що робити? Син ніби не проти, може спробувати?”
Жінка зайшла на кухню, де її чекав сніданок, та сказала:
— Добре, можливо то на краще. Спробуємо жити, але як щось не вийде, розійдемось.
Вона завела сина до сестри на кілька днів, щоб звикнути до нового життя з чоловіком і вони провели гарний тихий вечір.
Жінка все думала, коли у нас з’являться почуття одне до одного, справжні, які мають бути, але так не ставалося. Можливо, треба було трохи більше часу на це, але нічого не допомагало. Він працював тиждень через тиждень, тому відрядження Максима давали їй можливість проводити час з сином.
Через рік у них з’явилася маленька донечка.
— Нехай буде Аля, – сказав Дмитрик. – Мені так подобається це ім’я, скорочене від Алевтина. Як мою двоюрідну бабусю, яку я вже кілька років не бачив.
— Добре, – погодилася мати.
Дмитрик не міг натішитися своєю сестричкою й тим, як знайшовся його новий тато. Хоча між жінкою та чоловіком було не все просто, син радів, що дочекався сестрички.
