Я їхала в автобусі після 24-годинної зміни в лікарні й буквально засинала на ходу, як раптом жінка, що стояла поряд, почала трусити мене за плече й вимагати поступитися їй місцем. Але те, що сталося через кілька хвилин, змусило замовкнути весь автобус.

Я їхала в автобусі після 24-годинної зміни в лікарні й буквально засинала на ходу, як раптом жінка, що стояла поряд, почала трусити мене за плече й вимагати поступитися їй місцем. Але те, що сталося через кілька хвилин, змусило замовкнути весь автобус.

Того дня я провела в лікарні майже добу. Зміна виявилася настільки важкою, що до ранку я погано розуміла, що відбувається навколо. Кілька термінових пацієнтів, нескінченні виклики, документи, ліки. Я навіть нормально поїсти не встигла.

Коли зміна нарешті закінчилася, у мене не залишилося сил навіть переодягнутися. Я накинула куртку поверх медичної форми, взяла сумку й вийшла з лікарні.

На зупинці довелося чекати майже двадцять хвилин. А коли приїхав автобус, він виявився переповненим.

Мені хотілося тільки одного — дістатися додому й лягти спати. Я зайшла всередину й помітила одне вільне місце біля вікна. Зазвичай я спокійно стою всю дорогу, але того дня розуміла, що не витримаю.

Я сіла, поклала сумку на ноги й притулилася головою до вікна. Останнє, що пам’ятаю, — як автобус зупинився на світлофорі.

А потім я відчула, що хтось наполегливо трусить мене за плече..

Я розплющила очі й не відразу зрозуміла, де перебуваю. Надо мною стояла жінка років шістдесяти в бордовому пуховику, з великою картатою сумкою в руці. Із сумки стирчала цибуля.

– Дівчино. Дівчино! Ви не одна тут втомилася, між іншим.

– Що? – запитала я. Голос був чужий, хрипкий.

– Місце, кажу, поступіться. Я з п’ятої ранку на ногах. У мене ноги. Сидять молоді, розвалилися, сплять вони…

Молодою я себе не почувала. Мені сорок п’ять, і того ранку я виглядала на всі шістдесят. Але сперечатися не було сил. До того ж я все життя поступаюся місцем. Це як з викликом з палати: встаєш раніше, ніж устигаєш подумати.

– Так, звісно. Вибачте.

Я підвелася, взялася за поручень. Жінка тут же сіла, поставила сумку собі на ноги й щось іще пробурчала про совість. Я не розчула. У вухах шуміло, наче поряд увімкнули фен.

Автобус рушив, потім різко загальмував перед пішохідним переходом. Я пам’ятаю, як поручень раптом став слизьким і як підлога поїхала кудись убік. Пам’ятаю, що подумала: «Тільки не на сумку, там телефон». І все.

Отямилася я на підлозі. Під головою була чиясь куртка, що пахла тютюном. Над лівою бровою щось неприємно турбувало. А наді мною, прямо на брудній підлозі, схилившись наді мною стояла та сама жінка в бордовому пуховику й пхала мені до рота цукерку.

– Жуй. Жуй, кажу! Не випльовуй.

Це була іриска. Вона прилипла до зубів, і я слухняно почала жувати, хоч не розуміла навіщо.

– Цукор у неї впав, – сказала жінка комусь через плече. – Я знаю, як це. У мене проблема дванадцять років. Руки тремтять, піт холодний — я відразу побачила. Водію! Не рушайте поки!

Автобус стояв. Двері були зачинені. І було дуже тихо. Я лежала й чула, як на задньому майданчику хтось пошепки говорить телефоном: «Так, жінка впала, зараз начебто розплющила очі… адреса… зупинка “Цегельний завод”». Більше ніхто не говорив ні слова. Навіть підліток із колонкою, який усю дорогу слухав музику, вимкнув її.

Жінка розстібнула на мені куртку, напевно, щоб мені було легше дихати, і побачила форму. Синю, хірургічну, з бейджиком «Марина Сергіївна, медсестра».

Вона подивилася на бейджик. Потім на мене.

– Ти з ночі, чи що?

– З доби, – сказала я.

– А їла коли?

Я спробувала згадати. Учора в обід було печиво. Потім надійшов чоловік важкий, потім бабуся…, потім… Здається, я випила чай о третій ночі. Без цукру. Я давно п’ю без цукру, стежу за вагою.

– Учора, – сказала я.

Жінка нічого не відповіла. Дістала з кишені ще одну іриску, розгорнула й сунула мені в долоню. Потім насилу, тримаючись за сидіння, підвелася. Я бачила, як їй важко. Вона сіла назад, але не на те місце біля вікна, а на сусіднє, яке хтось тут же звільнив, і всю дорогу до приїзду швидкої тримала руку в мене на плечі. Не гладила, тримала.

Швидка приїхала хвилин через п’ятнадцять. Фельдшер, молодий хлопець, посвітив мені ліхтариком в очі, виміряв цукор — три й одна — і запитав, де я працюю. Я назвала лікарню.

– Ну туди й поїдемо, це найближча, – сказав він. – Брову зашивати треба.

Мене вивели під руки. Уже в дверях я обернулася. Жінка сиділа, обіймаючи свою картату сумку, і дивилася у вікно. Я так і не дізналася, як її звати.

У приймальному відділенні моєї власної лікарні чергував Олег Віталійович. Ми працювали разом одинадцять років. Він подивився на мене на каталці, у моїй же формі, з бровою, заклеєною марлею, і сказав тільки:

– Ну, приїхали.

Поки він шив, я дивилася в стелю. Знайомі тріщини, знайома лампа, яка блимає з минулої зими. Медсестра приймального, Світлана, принесла мені солодкий чай у пластиковому стаканчику й булку з нашого буфету. Я з’їла булку цілком, не відчуваючи смаку.

– Скільки в тебе змін цього місяця? – запитав Олег, зав’язуючи вузол.

– Не пам’ятаю.

– Пам’ятаєш.

– Дев’ять діб, – сказала я. – Сьогодні о восьмій вечора десята. Олена Сичова попросила підмінити, у неї син з температурою.

Олег зняв рукавички, кинув їх у лоток і сів на табурет навпроти.

– Марино, я тобі зараз лікарняний відкрию. На п’ять днів. Струс під питанням. Це не я придумав, це так і є.

– Олеже, не треба. Хто в ніч вийде? Тамара мене не пробачить.

– А якби ти не в автобусі їхала, а в процедурній, зі шприцом у руці? Над чиєюсь рукою?

Я промовчала. Бо таке вже було. Два тижні тому я поставила крапельницю не тому пацієнтові в шостій палаті. Вчасно помітила, через півхвилини, перекрила, нічого не сталося. Ніхто не дізнався. Я тоді списала це на те, що у двох чоловіків були схожі прізвища. Але насправді я не прочитала. Подивилася на лист і не прочитала.

– Відкривай, – сказала я.

Олег кивнув, наче іншої відповіді не чекав, і пішов до комп’ютера.

Додому мене відвезла на таксі Світлана, хоч я казала, що сама доїду. Удома я лягла прямо у формі, на покривало, і проспала до шостої вечора. Прокинулася від дзвінка.

Телефонувала Тамара Іллівна, наша старша медсестра.

– Марино, мені Олег Віталійович сказав. Як ти?

– Нормально. Підлатали трохи.

– Ну слава богу. Слухай, я все розумію, але ти ж сьогодні за Сичову виходиш. Може, все-таки зможеш? Хоч би до двох ночі, а там я Ніну з дому вирву. У мене реально нема кого поставити. Ти ж знаєш, скільки в нас людей.

Я знала. Нас за штатом мало бути вісім. Працювало п’ятеро. Дві ставки висіли порожніми півтора року, на третій числилася дівчина, яка була в декреті. Увесь цей час порожнечу закривали ті, хто погоджувався. Я погоджувалася частіше за всіх.

– Тамаро Іллівно, у мене лікарняний.

– Та я знаю, що лікарняний. Його можна й з завтрашнього дня відкрити, Олег зрозуміє…

Я сиділа на краю ліжка й дивилася на свої ноги.
– Ні, – сказала я.

Тамара помовчала.

– Марино, ну ти ж розумієш, мені потрібно.

– Розумію.

– Гаразд, – сказала вона іншим голосом, сухо. – Одужуй.

І відключилася.

Потім прийшло повідомлення від Олени: «Марино, мені Тамара сказала. Ти як? Я сама вийду, Дімку мамі відвезу, не переживай». А через хвилину ще одне: «Хоч могла б і попередити раніше».

Я перечитала друге повідомлення рази чотири. Почала писати: «Олено, я була на підлозі в автобусі». Стерла. Написала: «Вибач». Стерла. Зрештою не відповіла нічого.

Наступного дня, коли голова вже не так гуділа, я відкрила додаток банку. Мені хотілося зрозуміти, у що мені обійдеться цей лікарняний. І взагалі, скільки я отримую, якщо не брати додаткових змін. Раніше я на це не дивилася. Гроші приходили, я їх відразу розподіляла й не замислювалася.

Я багато щомісяця надсилала Поліні. Вона — моя донька. Їй двадцять, вона на третьому курсі в іншому місті, вчиться на дизайнера. На бюджеті, цим я пишалася найбільше на світі. Але в гуртожиток вона жити не пішла. На першому курсі протрималася там два місяці, телефонувала мені ночами в сльозах: сусідка водить хлопців, друга сусідка не миє посуд, у душі пліснява, вчитися неможливо. Я тоді сказала: знімай кімнату, я допоможу. Кімната коштувала чимало, потім господиня підняла ще на дві тисячі гривень. Я взяла зайві зміни. Спочатку дві на місяць. Потім чотири. Потім я перестала рахувати.

Її батько, мій колишній чоловік, переказував їй п’ять тисяч на день народження й п’ять на Новий рік. Цим його участь обмежувалася. Я давно перестала на нього сердитися, мені було ніколи.

Я порахувала ще раз. Якщо я працюю тільки на ставку, у мене залишається не дуже багато. На комуналку, їжу, проїзд і все інше. Не виходить.

Отже, або я знову беру зміни, або щось змінюється в Поліни.

Я зателефонувала їй увечері. Вона відповіла не відразу, на тлі грала музика.

– Мамо, привіт! Я тут у Насті, ми проєкт робимо. Щось термінове?

– Ні. Тобто так. Поль, я вчора в автобусі знепритомніла.

Музика стала тихіше. Видимо, вона вийшла в іншу кімнату.

– У сенсі? Ти як? Що сталося?

Я розповіла. Коротко, без іриски й без жінки в пуховику. Про цукор, про брову, про лікарняний.

– Мамо, ну ти взагалі. Ти маєш нормально їсти. Я тобі скільки разів казала.

– Казала.

– І не брати стільки змін. Навіщо тобі стільки?

Я замовкла. Вона це запитала цілком щиро. Вона правда не знала. Або знала, але ніколи не складала одне з одним. Я жодного разу їй не казала: «Я беру зміни через твою кімнату». Я говорила: «Не хвилюйся, я справляюся».

– Поль, – сказала я. – Я беру зміни, щоб платити за твою кімнату.

На тому кінці було тихо.

– Ну… – сказала вона нарешті. – Ну я ж не просила стільки. Я думала, тобі нормально платять.

– Я більше не можу брати стільки змін, – сказала я. – Я вчора мало не забилася. І до цього… загалом, не можу. З наступного місяця я зможу давати тобі тільки десять тисяч гривень. Може, дванадцять.

– А за кімнату чим платити?

– Я не знаю, Полю. Давай подумаємо разом.

– Мамо, у мене через три тижні перегляд, у мене курсовий проєкт, я не можу зараз шукати роботу! Ти розумієш, що таке третій курс?

– Розумію.

– Не розумієш! – Вона майже кричала. Потім осіклася. – Вибач. Мамо, вибач. Я… Можна я тобі завтра передзвоню? Мені треба подумати.

– Звісно.

Вона передзвонила через три дні. За ці три дні я встигла багато разів пошкодувати про ту розмову. Я лежала на дивані з крижаним компресом на лобі, дивилася серіали, які не запам’ятовувала, і думала: ну що тобі коштувало. Ще пів року, ще рік. Вона доучиться, знайде роботу, і все закінчиться. Подумаєш, автобус…

Одного разу я навіть написала Тамарі: «Якщо що, з наступного тижня можу брати зміни як раніше». Надіслати не встигла. Зателефонувала мама, моя мама, якій сімдесят два роки й яка живе в сусідньому районі. Їй хтось розповів про автобус, у нас у місті всі одне одного знають, а у Світлани з приймального тітка живе з мамою в одному під’їзді.

– Ти чому мені не сказала? – запитала мама.

– Не хотіла тебе хвилювати.

– Ага. Я тебе теж так виховувала. Не хвилювати. Ти батька свого пам’ятаєш? Теж нікого не хвилював. Поки на будівництві не сталася ситуація.

Тато відійшов у вічність, коли мені було двадцять шість. Він був виконробом і теж ніколи не відмовлявся, коли просили залишитися.

Я стерла повідомлення Тамарі.

Поліна зателефонувала в суботу вдень. Голос у неї був рівний, діловий, наче вона заздалегідь відрепетирувала.

– Мамо, загалом. Я поговорила з деканатом. У гуртожитку є місця, але в старому корпусі. Це далеко, але кімната на двох, а не на трьох. Плата там невелика. Сусідка начебто нормальна, з другого курсу, я її бачила. Я туди переїжджаю з першого числа.

– Поль…

– Зачекай, я не доказала. Господині я сказала, вона сердиться, що не за місяць попередила, заставу мені не поверне. Це чималі гроші. Ну й гаразд. І я ще хочу роботу пошукати на вихідні. Не зараз, після перегляду. Настя в кав’ярні працює, каже, там беруть.

Я сиділа на кухні й не знала, радіти мені чи плакати. Вийшло і те й те, але я намагалася, щоб вона не чула.

– Ти впевнена? Ти ж казала, що в гуртожитку не можеш вчитися.

– Мені було вісімнадцять, мамо, – сказала вона. – Я багато чого казала.

Потім додала, тихіше:

– Я не думала, що тобі там важко.

Ми поговорили ще трохи, про проєкт, про погоду, про те, що треба купити їй нормальний електричний чайник, бо в гуртожитку свій потрібен. Я сказала, що перекажу гроші на чайник. Вона сказала: «Не треба, я сама». Це «я сама» чомусь зачепило мене сильніше, ніж усе інше. Наче двері зачинили. Не хряпнули, а обережно прихилили.

Через тиждень я вийшла на роботу.

В ординаторській на холодильнику висів новий графік. Я знайшла своє прізвище. Вісім діб на місяць, рівно на ставку. Тільки поставили їх так, що три з них випадали на суботи, а дві йшли через день, доба через добу. Раніше Тамара завжди ставила мені зручно. Я була та, кого бережуть, бо я та, хто виручає. Тепер, видимо, перестала бути.

Я підійшла до Тамари.

– Тамаро Іллівно, можна добу з дев’ятнадцятого на двадцять третє перекинути? Виходить через день.

Вона підвела очі від журналу.

– Марино, у мене Сичова просила дев’ятнадцяте, у неї дитина. А Ніна на двадцять третє не може, у неї навчання. Усі чогось не можуть. Я теж не можу, а працюю.

– Зрозуміло, – сказала я.

– Тобі зрозуміло, а мені — ні. Ти одинадцять років нормально працювала, а тепер раптом усе.

– Я не раптом. Так потрібно.

– Усім важко, – сказала Тамара й знову вткнулася в журнал. Потім, не підводячи голови, додала: – Я в дев’яносто восьмому році на посту непритомніла двічі. Ніхто мені лікарняних не відкривав.

Я хотіла сказати: «І що, це добре?» Але не сказала. Я розуміла, що їй теж нікуди подітися. Згори від неї вимагали закрити графік, людей не давали, зарплату не піднімали. Вона тиснула на тих, на кого можна було тиснути. Раніше на мене можна було.

Олена Сичова тиждень віталася зі мною коротко, без свого звичного «Мариночко, солнце». Одного разу сказала, дивлячись убік:

– Ти знаєш, що я через ту ніч Дімку до мами відвезла з температурою тридцять дев’ять? Через усе місто. Він потім ще тиждень хворів.

– Знаю, – сказала я. – Мені шкода.

– Тобі шкода, – повторила вона.
Я не стала нічого пояснювати. Через пару днів вона сама підійшла до мене на посту, коли я розкладала ліки.

– Сильно тоді дісталося?

– Не хочу згадувати.

Вона кивнула й пішла до процедурної. Більше нічого не сказала. Але з того дня знову стала називати мене Мариночкою.

Гроші скінчилися до двадцятого числа. Я переказала Поліні дванадцять тисяч, як обіцяла, заплатила за квартиру, купила продукти й подивилася на залишок. Чотири тисячі двісті гривень до авансу. Я давно так не жила. Останній раз, напевно, відразу після розлучення.

Я стала носити на роботу їжу з дому. Гречку в контейнері, варені яйця, яблука. І в окремій кишеньці сумки в мене завжди лежали дві іриски. Я купила їх цілий кілограм на ринку, у тієї ж ятки, де продають насіння. Не тому що це символ чи щось таке. Лікар сказав, що, поки не налагодиться режим, краще мати з собою щось солодке.

Наприкінці місяця, у вівторок, близько одинадцятої вечора, мені зателефонувала Тамара. Я була вдома, щойно вийшла з душу.

– Марино. Виручай. Ніна захворіла, реально захворіла, у неї серйозна проблема. Сичова вже дві доби підряд відпрацювала. Мені нема кого поставити на завтра. Зовсім нема кого. Я сама після доби, я вже не людина.

Я стояла в коридорі, з мокрим волоссям, у рушнику, і дивилася на своє відображення в дзеркалі шафи. Завтра в мене був вихідний, післязавтра теж.

Я знала, що, якщо погоджуся, це буде не один раз. Це буде «Марина ж виручила тоді, значить, може». Через місяць усе буде як раніше. Я це знала точно, бо так було багато років.

Але я знала й те, що Тамара не бреше. Що Ніна правда хворіє, Олена правда дві доби не спала, а у відділенні сорок два пацієнти, з яких шестеро після операції.

– Тамаро Іллівно, – сказала я. – Я вийду. Але не на добу, а на день, з восьмої до восьмої. І це буде оплачено як переробка, офіційно, а не «потім відгуляєш». І ніч ви закриєте самі, як завгодно, хоч кого просіть. Якщо не так, то я не вийду.

Вона помовчала. Я чула, як вона дихає в трубку.

– З восьмої до восьмої, – повторила вона. – Гаразд. Ніч я якось…

– І ще. Дев’ятнадцяте на двадцять третє поміняйте мені в наступному графіку. Через день я більше не працюватиму.

– Марино, ти зараз торгуєшся зі мною?

– Так, – сказала я.

Знову тиша. Потім Тамара хмикнула. Не зі злістю, радше з подивом, наче кішка, яка десять років спала на підвіконні, раптом заговорила.

– Гаразд. Поміняю. Приходь до восьмої.

Я поклала телефон на тумбочку, досушила волосся й лягла. Будильник поставила на шосту п’ятнадцять. Уранці зварю два яйця, покладу в контейнер гречку, іриски. О пів на восьму вийду на зупинку.

Перед тим як вимкнути світло, я побачила повідомлення від Поліни. Фотографія: вузька кімната, два ліжка, на одному з них купа її речей, на підвіконні новий чайник, білий, простий. І підпис: «Обжилася. Сусідка норм. З понеділка кав’ярня, по суботах і неділях. У суботу вранці не дзвони, я працюю».

Я написала: «Добре. Пишаюся тобою». Потім подумала й стерла «пишаюся тобою». Залишила тільки «Добре». Подумала ще й знову дописала.

Надіслала й вимкнула світло.