Ти вже говориш, як тітка, — Леся гірко похитала головою. — Звідки ти знаєш, чи вони винні. Ми чули лише одну сторону. — А ти хочеш чути другу, щоб потім від будинку відмовитись, — Богдан підвищив голос. — Лесю, ми все життя економимо. Дівчатам нема з чого почати. А тут сам будинок до рук іде. — Правда в тому, що ми почнемо жити в будинку, за який нас потім усі проклинатимуть, — Леся підвелася. — Подумай, як це виглядатиме. Ми будемо запрошувати Віру й Зою на похорон матері, а самі сидітимемо власниками

Минуло сорок днів відтоді, як не стало Галини Петрівни. Леся вдома трималася рівно, тільки вечорами довго сиділа на кухні з порожньою чашкою. У нотаріуса вона вже була двічі. Квартира, в якій вони з чоловіком жили разом з батьками, мала перейти до неї, і батько, Степан Іванович, проти не був.

— Ти в мене одна, — сказав він, не відриваючи очей від вікна. — Тобі й жити тут. Я вже старий, мені тільки б спокій.

— Тату, про що ви говорите, — Леся поставила перед ним тарілку з гарячим борщем. — Ніхто нікуди не поспішає. Спершу документи, потім усе інше.

— Документи, документи, — зітхнув він. — Мати твоя казала, що ти все зробиш як слід. Вона на тебе покладалася.

Леся промовчала. Вона справді ходила за батьками до останнього дня: возила маму по лікарях, варила дієтичні обіди, ночами прислухалася до кожного кашлю. Богдан не раз казав, що вона себе не береже. Леся відмахувалася. Для неї це був не тягар, а звичайний людський обов’язок.

Двоє її доньок жили окремо. Старша, Соломія, нещодавно вийшла заміж і разом з чоловіком винаймала квартиру на іншому кінці міста. Молодша, Уляна, вчилася в обласному центрі й мешкала в гуртожитку. Дівчата приїжджали, коли випадала нагода, і тоді в домі ставало гамірно й світло.

У середу по обіді до хвіртки хтось тихо постукав. Леся визирнула у вікно й завмерла. На порозі стояла тітка Параска, рідна мамина сестра, в хустці й давньому сірому пальті, з сумкою в одній руці та палицею в другій.

— Тітко Параско, — Леся вибігла надвір. — Як ви тут опинилися. Це ж сорок хвилин дороги.

— Ледь дійшла від зупинки, — тітка важко опустилася на лавку біля ґанку. — Дай води, дитино, і хай серце заспокоїться.

Леся провела її до хати, посадила за стіл і поставила чайник. Тітка повільно розглядала кухню, наче бачила її вперше. Мама покійної Галини колись любила ці її приїзди.

— Чому ви не попросили Віру привезти вас, — запитала Леся, наливаючи чай. — Вона ж має машину.

— Віра, — тітка махнула рукою. — Віра раз на рік з’явиться, привезе мішок картоплі з міста, наче в мене своєї немає, і вже думає, що виконала обов’язок. А Зоя взагалі поїхала за кордон і дзвонить, коли їй щось потрібно. Я набираю її, а вона каже, що в неї нема часу навіть на два слова.

— Може, вони справді зайняті.

— Зайняті, — тітка гірко всміхнулася. — На матір часу не залишається. А на себе завжди знаходиться.

Леся мовчки помішувала цукор у чашці. Їй стало шкода тітку, але вона відчувала, що це лише початок розмови.

— Я до тебе з проханням прийшла, — тітка підвела очі. — Знаю, як ти доглядала свою маму. Вона в кожному листі тебе хвалила. Тому хочу, щоб ти й мене припильнувала на старості.

— Тітко, я ж не відмовляюся допомагати, — Леся розгубилася. — Приїжджатиму, привозитиму продукти, зроблю все, що потрібно.

— Не просто приїжджатимеш, — тітка поклала долоню на стіл. — Я перепишу на тебе свій будинок.

— Який будинок, — Леся мало не впустила чашку.

— Мій. Той, що біля річки, з садом і криницею. Я все продумала. Нотаріус знайомий є, швидко оформимо.

— А що скажуть Віра й Зоя.

— Нічого не скажуть, бо не дізнаються, — тітка понизила голос. — Я тихенько все зроблю. Тільки між нами. Коли мене не стане, тоді й дізнаються. Але буде пізно.

Леся відчула, як у грудях стискається щось холодне.

— Тітко Параско, так не робиться, — сказала вона обережно. — Це ж ваші доньки.

— Ото й є, що доньки, — тітка вперто стисла губи. — Лише по назві.

— Може, я спершу поговорю з ними. Нагадаю, що в них є мати. Що їй потрібна увага.

— Ні, — голос тітки став різким. — Ти нікому нічого не скажеш. Якщо відмовишся або комусь розкажеш, я ображуся. Сильно ображуся, Лесю.

— Але ж це нечесно.

— Нечесно, коли рідні діти забувають про матір, — тітка підвелася, спираючись на палицю. — Подумай. Я заночую в тебе, якщо не проженеш.

— Як я можу вас прогнати, — прошепотіла Леся.

Увечері, коли тітка заснула в маминій кімнаті, Леся розповіла все Богданові. Він слухав, сидячи на краю дивана, і чим довше слухав, тим більше хмурився.

— Ти що, справді розглядаєш це, — запитав він, коли вона замовкла.

— Я не знаю, що розглядати. Просто розповідаю тобі.

— Будинок з садом і криницею, — Богдан потер перенісся. — Двоє доньок, які орендують житло й живуть у гуртожитку. Лесю, це ж подарунок долі.

— Це чужий подарунок, — Леся стишила голос, щоб не розбудити тітку. — Віра й Зоя мають на нього право.

— А тітка має право розпоряджатися своїм майном, як хоче, — він розвів руками. — Вона доросла, при здоровому глузді. Нікого не обманюємо.

— Нікого, крім двох жінок, які нічого не знають.

— Так вони самі винні. Не дзвонять, не їздять.

— Ти вже говориш, як тітка, — Леся гірко похитала головою. — Звідки ти знаєш, чи вони винні. Ми чули лише одну сторону.

— А ти хочеш чути другу, щоб потім від будинку відмовитись, — Богдан підвищив голос. — Лесю, ми все життя економимо. Дівчатам нема з чого почати. А тут сам будинок до рук іде.

— Не кажи так голосно.

— Я не кажу голосно. Я кажу правду.

— Правда в тому, що ми почнемо жити в будинку, за який нас потім усі проклинатимуть, — Леся підвелася. — Подумай, як це виглядатиме. Ми будемо запрошувати Віру й Зою на похорон матері, а самі сидітимемо власниками.

— Тобі аби всіх задовольнити, — Богдан відвернувся. — Така ти була завжди.

— А тобі аби швидше й вигідніше, — тихо відповіла вона. — Ходімо спати. Ранок мудріший.

Вранці тітка Параска вже сиділа на кухні й чистила картоплю, хоча ніхто її про це не просив.

— Не варто було, — Леся зупинилася на порозі. — Ви гостя.

— Яка я гостя. Я своя, — тітка ледь усміхнулася. — Ну що, подумала.

— Подумала. Тітко, я хочу поговорити з Вірою й Зоєю. Просто поговорити. Не про будинок. Про вас.

— Я ж просила, — тітка поклала ніж. — Ти мене не почула.

— Почула. Але я не можу брати на себе таку таємницю. Це зламає їм життя, а потім і моє.

— Нічого воно не зламає, — тітка відсунула миску. — Вони ж на мене й не дивляться. Для них я давно вже тінь.

— А якщо ви помиляєтесь, — Леся присіла навпроти. — Може, вони просто не знають, як ви почуваєтесь. Ви ж їм про це ніколи не казали.

— Ще й казати. Мати має відчувати, коли діти про неї думають.

— Діти не завжди вміють відчувати, тітко. Іноді їм треба сказати прямо.

— Ото ти й скажеш, — тітка раптом підвелася. — Скажеш, що я їм більше не мати, а ти мені дочка. Так і передай.

— Я не буду цього казати.

— Тоді нічого й не передавай, — тітка схопила палицю. — Я в тебе помилилась. Думала, ти моя кров, а ти за чужих тримаєшся.

— Вони не чужі, вони ваші доньки, — Леся теж підвелась. — Ви зараз кажете те, про що потім пошкодуєте.

— Я вже жалкую, що сюди приїхала.

Двері грюкнули, і тітка рушила до хвіртки. Леся кинулася за нею, наздогнала на вулиці й узяла за руку.

— Прошу вас, не йдіть так. Зачекайте. Я проведу вас, поїдемо разом.

— Не треба мене проводити. Сама дійду.

— Тітко, вам важко ходити.

— Важко мені жити, а ходити я якось зможу.

У цю мить перед ними зупинилося таксі. З нього вийшла Віра, середніх років жінка з втомленим обличчям, у темному плащі, з телефоном у руці. За нею, з іншого боку, вийшла ще одна жінка, схожа на неї обличчям і постаттю, тільки молодша і з дорожньою валізою.

— Мамо, — Віра зупинилася на відстані кількох кроків. — Ми вас по всьому селу шукали. Сусідка сказала, що ви поїхали до Лесі.

— Ага, — тітка поглянула на них, як на чужих. — Тепер, виходить, помітили.

— Мамо, не починайте при людях, — Зоя поставила валізу на землю. — Я прилетіла вночі, одразу до вас, а вас вдома немає.

— Ти прилетіла, — тітка недобре всміхнулася. — А коли я хворіла минулої зими, ти де була.

— У мене була робота, — Зоя стиснула кулаки. — Ви ж знаєте, що я не могла вирватися.

— А тепер змогла.

— Мамо, давайте зайдемо в хату, — Леся спробувала взяти слово. — Не варто на вулиці.

— Пропоную піти до тебе, Лесю, — Віра поглянула на неї тепер уже уважніше. — Нам усім треба поговорити.

У вітальні було тісно, бо до кутів притиснулися стільці, а на столі лежали ще не прибрані документи. Степан Іванович вийшов зі своєї кімнати, привітався з усіма стримано й знову зник за дверима. Богдан, який саме повернувся з роботи, постояв у дверях, оцінив обстановку й тихо відійшов до кухні.

— Мамо, ви приїхали сюди не просто так, — Віра сіла на край стільця. — Що вам тут потрібно.

— Допомога мені потрібна, — тітка Параска не зводила з неї очей. — Та, яку ви мені не даєте.

— Це неправда, — Віра відповіла різко. — Я приїжджаю, привожу продукти, оплачую лікарів.

— Раз на рік.

— Раз на два місяці, мамо, — Віра ледь не підвищила голос. — Ви просто не рахуєте.

— Я рахую кожен день, коли сиджу сама в хаті.

— А хіба я винна, що ви не хочете жити в нас, — Віра сплеснула руками. — Я двічі пропонувала переїхати до мене в місто. Ви відмовилися.

— Бо я не хочу бути тягарем у квартирі, де всі живуть за розкладом.

— То в чому тоді проблема, мамо.

— Проблема в тому, що ви мене не чуєте, — тітка стукнула палицею об підлогу. — Я вам про одне, а ви про інше.

— Може, й ви нас не чуєте, — Зоя нарешті заговорила, голос у неї тремтів. — Я за кордоном не розважаюся, мамо. Я працюю на трьох роботах, щоб висилати вам гроші, які ви навіть не просили.

— Я й не просила.

— Тоді що ви від мене хочете.

— Дзвінка. Просто дзвінка щодня.

— Щодня, — Зоя стиснула скроні. — Мамо, між нами різниця в часі. Коли я виходжу з роботи, ви вже спите.

— Тоді хоч повідомлення пиши.

— Я пишу. Ви ж не відповідаєте.

— Бо не вмію цих ваших телефонів.

— Я ж навчала вас двічі.

— Навчала, а я забула, — голос тітки раптом став тихим і втомленим. — Старі люди забувають, доню.

Мовчанка тривала довго. Леся стояла біля вікна й чула, як у кімнаті цокає годинник.

— Мамо, чому ви приїхали саме сюди, — Віра перевела погляд на Лесю. — Що ви їй сказали.

— Нічого такого, — Леся ступила крок до столу. — Тітка просила допомогти. Я відповіла, що допоможу, і нічого більше.

— Мовчи, Лесю, — тітка Параска нахмурилась. — Не треба.

— Ні, тітко, я вже не можу мовчати, — Леся глибоко вдихнула. — Вона запропонувала переписати на мене будинок. Таємно, щоб ви не знали.

Віра повільно підвелася. Її обличчя побіліло.

— Що вона зробила.

— Запропонувала. Я не погодилась.

— Лесю, ти не мала права, — тітка Параска вхопилася за спинку стільця. — Ти обіцяла.

— Я нічого не обіцяла, — Леся похитала головою. — Я лише сказала, що подумаю. Але думати, ховаючи таке від ваших дітей, я не можу.

— Мамо, це правда, — Віра дивилася на матір широко розплющеними очима. — Ви справді хотіли віддати будинок сторонній людині.

— Вона не стороння, вона моя племінниця.

— Від цього не легше, — Віра сіла, наче її покинули сили. — Мамо, ми ж ваші доньки.

— Тоді поводьтеся як доньки.

— А ви поводьтеся як мати, — Зоя різко підвелася. — Хіба так роблять, коли ображені. Ховаються, наче злодії, і віддають майно іншим, щоб покарати рідних.

— Не говори до мене таким тоном.

— А яким мені говорити, мамо. Ви хотіли нас обійти. Поза нашою спиною.

— Я хотіла, щоб про мене подбали.

— Про вас хотіли подбати ми, — Віра втерла щоку. — Але ви не дали нам цього зробити.

— Бо ви не питали.

— А ви не казали.

Тітка Параска впала на стілець і закрила обличчя долонями. Плечі її тремтіли, але плакала вона мовчки, як це роблять дуже втомлені люди.

— Мені просто було самотньо, — пробурмотіла вона нарешті. — Так самотньо, що я вже не знала, до кого звернутись.

Віра присіла поряд і обережно торкнулася її руки.

— Мамо, ви могли сказати це по-людськи. Без будинків і без таємниць.

— Не вміла.

— Ми теж не вміли, — Зоя опустилася на коліна перед матір’ю. — Вибачте нас. Мені соромно, що ви дійшли до такого.

— Мені теж, — Віра відвернулася. — Я думала, що раз на два місяці достатньо.

— Недостатньо, — тітка підняла мокрі очі. — Мені потрібно щоб ви були ближче.

Леся тихо вийшла в передпокій і притулилася до стіни. Там її знайшов Богдан.

— Ти все правильно зробила, — сказав він, не дивлячись їй в очі. — Я був неправий. Вибач.

— Не мені треба вибачатися, — Леся зітхнула. — Але дякую.

— Я просто злякався, що ми знову залишимося ні з чим.

— Ми не залишимося, — вона слабко всміхнулася. — У нас є квартира, є дівчата, є ми з тобою. Це більше, ніж потрібно.

Увечері, коли гості поїхали, Леся сиділа поруч із батьком. Він мовчки дивився телевізор, потім раптом повернув до неї обличчя.

— Тітка Параска, кажуть, у нас була.

— Була, тату.

— Чого хотіла.

— Щоб за нею хтось ходив, — Леся поправила йому плед. — Тепер дівчата заберуть її до себе, принаймні на зиму.

— А будинок.

— Будинок залишиться їй. І їхній.

— Добре, — Степан Іванович кивнув і знову втупився в екран. — Мати твоя казала, що ти в нас найрозумніша.

— Ні, тату. Я просто не хочу, щоб після мене хтось плакав.

Через тиждень Леся отримала повідомлення від Віри: «Дякую тобі за все. Мама живе в мене, вона повеселішала. Зоя дзвонить щодня».

Леся прочитала його двічі й поклала телефон на стіл. Потім налила чаю й довго дивилася, як пара здіймається над чашкою.

В ту мить вона зрозуміла, що відмова від будинку не стала втратою. Вона стала єдиним способом залишитися людиною у власних очах.

Галина Червона

You cannot copy content of this page