Богдан поїхав на заробітки до Польщі задовго до того лютневого ранку, коли життя багатьох поділилося на «до» і «після». У нього були документи, офіційна робота, орендована кімната, а потім і маленька квартира.
Додому він навідувався кілька разів на рік. Галина звикла жити в очікуванні його приїздів, і діти звикли, що тато то з’являється з валізою подарунків, то знову зникає.
Того ранку він зателефонував майже одразу.
— Збирай дітей і їдь до мене. Негайно, — сказав він без привітання.
— Богдане, а як же хата, мама, робота?
— Це не обговорюється. Квартиру я вже знайшов. Просто їдь.
Вона не сперечалася. Подумала, що в таку пору родина має бути разом, і почала складати речі. За годину в дві сумки вмістилося те, що колись здавалося найважливішим: документи, дитячі куртки, зарядки, фотографії.
У Польщі їх зустрів не той Богдан, до якого вона звикла, а втомлений і зібраний чоловік, що тримав усе під контролем. Діти кинулися до нього, і він довго не відпускав їх з обіймів.
Одинадцятирічний Максим на другий день уже показував татові, як швидко навчився рахувати польською до ста. Шестирічна Дарина ходила за батьком хвостиком і щоразу питала, чи він нікуди не поїде.
— Нікуди не поїду, — відповідав Богдан. — Тепер ми разом.
Галина оформила всі потрібні папери, відстояла черги, розібралася з дитячим садком і школою. Вечорами сиділа над підручником, повторювала слова, вчила відмінки, лаялася на себе за вимову.
За кілька місяців знайшла роботу в невеликій компанії, де потрібна була людина з охайністю та відповідальністю. Платили добре, а керівниця щиро хвалила її за старанність. Галина вперше за довгий час відчула, що стоїть на землі міцно.
Саме тоді зателефонувала мама.
— Доню, у мене до тебе розмова.
— Слухаю, мамо.
— Соломія з Романом розійшлася. Роботу в нас знайти не може, сидить вдома, плаче. Забери її до себе, хоч на деякий час.
Галина мовчала довго. Вона добре знала свою молодшу сестру.
— Мамо, а вона розуміє, що тут не так легко? Тут ніхто нічого просто так не дає. Треба працювати, і працювати багато.
— Вона буде старатися. Допоможи їй, ти ж не чужа.
— Мамо, я боюся, що це буде важко для всіх нас.
— Ну що ти таке кажеш. Це ж твоя сестра. Кому вона ще потрібна, крім тебе.
Мама говорила тихо, з тією інтонацією, яка завжди ламала Галину. Вона відчула, що вже програла, ще не вимовивши відповіді.
— Добре, — сказала нарешті. — Нехай приїздить. Але ненадовго.
Соломія була молодша на сім років. У дитинстві вона часто хворіла, і батьки трусилися над нею, купували їй найкраще, не давали піднімати нічого важчого за ложку.
Галина ж із семи років допомагала мамі на городі й готувала вечерю. Сестри виросли зовсім різними. Соломія вміла бути гарною: доглянуті нігті, довгі вії, легка хода, щирий погляд. Заміж вона вийшла швидко, але Роман з часом зрозумів, що красою борщ не звариш, і пішов.
Приїхала вона з двома великими валізами й сумкою, у якій було більше косметики, ніж одягу.
— Ой, як у вас тісно, — сказала вона замість привітання, оглядаючи квартиру.
— Нас четверо, — відповіла Галина. — Ми поставимо тобі розкладний диван у вітальні.
— У вітальні? А де ж я буду перевдягатися?
— У ванній. Або в спальні, коли діти в школі.
Соломія знизала плечима й посміхнулася Богданові, який саме вийшов з кухні.
— Богдане, привіт. Ти зовсім не змінився.
— Ти теж, Соломіє, — відповів він і відвів очі.
Перший тиждень Галина терпіла. Другий теж. На третій спробувала поговорити.
— Соломіє, треба шукати роботу. Я можу допомогти з резюме, можу показати кілька сайтів.
— Я ж тільки приїхала. Дай мені трохи прийти до тями.
— Ти вже три тижні приходиш до тями.
— А ти що, рахуєш? — Соломія підняла брови. — Мама казала, що ти добра.
— Я добра. Але добрість не означає, що я буду тебе утримувати.
— Я нічого не прошу. Я просто живу.
— Ти їси мої продукти, користуєшся моєю пральною машиною і спиш на моєму дивані. Це не нічого.
— Ти завжди так, — Соломія відвернулася до вікна. — Завжди робиш із себе святу, а мене винною.
— Я не роблю з себе святу. Я просто втомилася.
Вона знайшла сестрі підробіток. Одна знайома шукала людину прибирати квартиру двічі на тиждень. Платили чесно, без затримок, і Галина вважала, що для початку цього досить.
— Прибирати? — Соломія подивилася на неї так, ніби почула образу. — Ти хочеш, щоб я мила чужі ванни?
— Я хочу, щоб ти заробила свої перші гроші.
— Я не для цього сюди їхала.
— А для чого ти сюди їхала?
— Щоб ти допомогла мені влаштуватися.
— Я і допомагаю. Це і є допомога.
— Це не допомога, це приниження.
— Приниження, Соломіє, це жити на чужих харчах і ще й кривитися, що тобі не те подали.
Соломія замовкла, але образи не забула. Наступного дня вона демонстративно не вийшла до сніданку, а ввечері ходила по квартирі з виглядом мучениці.
Гроші, які мама, мабуть, поклала їй у валізу, танули в торгових центрах. Вона приносила нові сумки, нову помаду, нову блузку, а коли Галина питала, звідки, відповідала коротко: «Від мами».
Галина працювала в другу зміну і поверталася пізно. Діти лягали спати без неї. Богдан сидів удома, дивився телевізор або перевіряв щось на комп’ютері. Тепер удома залишалася ще й Соломія. Галина про це майже не думала, поки не почала помічати дрібниці.
Спершу це були погляди. Богдан, який раніше за вечерею розповідав про свій день, тепер мовчав і час від часу зиркав у бік вітальні. Соломія сміялася трохи гучніше, ніж треба. Ішла на кухню саме тоді, коли він наливав каву.
Питала у нього поради щодо дрібниць, які могла б спитати в когось іншого.
Потім змінився запах у квартирі. Соломія стала користуватися духами, яких раніше в неї не було, дуже солодкими. Галина вдихала їх, коли заходила у двері, і за мить відчувала легку тривогу, якої не могла пояснити.
Одного вечора вона повернулася раніше, ніж звичайно. Коридор був темний, з вітальні долинав приглушений голос Богдана і сміх Соломії. Галина зупинилася, зняла черевики, нечутно пройшла до дверей. Вони сиділи на дивані. Не поруч, але й не далеко. Телевізор працював без звуку.
— О, ти вже вдома, — сказав Богдан занадто бадьоро. — А ми тут фільм дивилися.
— Без звуку? — спитала Галина.
— Звук гучний, діти сплять, — додала Соломія й підвелася. — Піду чаю наллю.
Галина нічого не відповіла. Вона пішла в дитячу кімнату, постояла над ліжками й тихо вийшла. Вирішила, що вдавання, ніби нічого не бачиш, теж варіант. Але того вечора їй уперше стало страшно від власної наївності.
Через кілька днів Максим сидів за кухонним столом із підручником. Галина різала хліб до вечері.
— Мамо, а чому тітка Соломія щовечора робить татові масаж?
Ніж зупинився на півдорозі.
— Який масаж, синку?
— Ну, спини. Тато каже, що в нього болить, а тітка Соломія каже, що вона вміє. Вони в спальні, коли Дарина спить.
— У нашій спальні?
— Так. А що?
— Нічого, Максиме. Іди, будь ласка, до кімнати, там уже мультики почалися.
Хлопець подивився на неї уважно, по-дорослому, і мовчки вийшов. Галина сіла на стілець. Руки тремтіли, у вухах дзвеніло, а перед очима попливли темні плями. Вона знала, що зараз треба зробити щось зважене. Але що саме, не уявляла.
Соломія повернулася близько дев’ятої, з пакетами, у гарному настрої. Галина чекала її в передпокої.
— Нам треба поговорити.
— Про що? — Соломія поставила пакети на підлогу. — Знову про роботу?
— Ні. Про Богдана.
— А що з Богданом?
— У тебе роман із моїм чоловіком?
Соломія хвилину дивилася на неї, потім легко засміялася, як сміються з невдалого жарту.
— Ти що, серйозно?
— Цілком.
— Галю, ну що ти так дивуєшся. Тебе ж постійно немає. Ти пропадаєш на роботі, вдома тільки спиш. Йому самотньо, зрозумій.
— Йому самотньо?
— Ну так. Він дорослий чоловік, йому потрібна увага.
— А мені що потрібно? — голос Галини був тихий, але в ньому з’явилося щось нове, чого сестра ще не чула. — Мені потрібно працювати, щоб ми мали що їсти, поки ти купуєш помаду на мамині гроші. Мені потрібно годувати чотирьох людей, а не п’ятьох. Мені потрібно, щоб моя сестра, яку я прийняла в дім, не лізла в моє ліжко.
— Не говори так, ніби це щось страшне. Це було несерйозно.
— Несерйозно?
— Так. Ти на нього не гнівайся. Жоден не встояв би. Та й, чесно кажучи, ти мені ще й дякувати повинна.
— Дякувати?
— Звісно. Якби не я, знайшлася б інша. Він чоловік, він шукає тепла. А мені він взагалі не потрібен, я це просто так, для компанії.
Галина відчула, як щось у ній остаточно зламалося. Не з гуркотом, а тихо, як ламається тонка гілка.
— Збирай речі, — сказала вона.
— Ти що, мене виганяєш?
— Так. Збирай. Негайно.
— Галю, ну не будь дурною. Ми ж сестри.
— Сестри так не роблять.
— Та ти просто влаштовуєш сцену. Ну пожартували, ну було. Ти ж не наївна дівчинка.
— Я не наївна. Саме тому ти зараз виходиш із моєї квартири.
— Куди мені йти? Я нікого тут не знаю.
— Це більше не моя турбота.
— Мама цього не пробачить.
— Мама, — Галина на мить заплющила очі, — дізнається все від мене. І я розповім усе, як було.
Соломія зібралася швидко, як людина, що давно знала, чим усе закінчиться. Двері зачинилися. У квартирі стало так тихо, що було чути, як у кімнаті сопе Дарина.
Богдан вийшов з кухні, де, видно, просидів весь цей час. Він стояв, схрестивши руки, і дивився кудись повз Галину.
— Ти чула все, що вона казала, — промовив він нарешті.
— Усе.
— Галю, це не те, що ти думаєш.
— А що я, по-твоєму, думаю?
— Це була помилка. Дурна, безглузда помилка.
— Помилка трапляється раз. Масаж щовечора протягом кількох тижнів помилкою не буває.
— Хто тобі сказав про масаж?
— Максим. Твій син.
Богдан побілів.
— Він що, бачив?
— Він не бачив нічого, крім того, що вони зачинялися в нашій спальні. Але він дитина, Богдане. Дитина все помічає.
— Слухай, я винен. Я не відмовляюся.
— Скільки це тривало?
— Недовго.
— Скільки?
— Кілька тижнів.
— Ти запросив мене сюди з Франківщини, щоб ми були разом. Ти сказав, що це не обговорюється. Я залишила все, привезла дітей, вивчила мову, знайшла роботу. А ти, поки я працювала у вечірню зміну, дозволяв моїй сестрі чіпати себе у нашій спальні.
— Я не дозволяв. Це якось вийшло само.
— Само нічого не виходить.
— Ти постійно на роботі. Ти не уявляєш, як це бути самому вдома.
— Богдане, ти двадцять років жив сам у чужій країні.
— То було інше.
— Чим?
Він мовчав.
— Тим, що тоді ти не мав сім’ї поруч, — сказала вона замість нього. — А тепер маєш, і все одно знайшов собі розвагу.
— Галю, будь ласка. Давай не будемо при дітях.
— Діти сплять. А завтра прокинуться й питатимуть, де тітка Соломія. Що я їм скажу?
— Скажи правду.
— Яку саме?
Він не відповів. Вона пішла до кімнати, сіла на край ліжка, де ще вчора спала спокійно, і довго дивилася в стіну.
Ніч минула без сну. Вона думала про все одразу: про дітей, про гроші, про оренду, яку вони платили на двох, про маму, яка завтра зателефонує й почне жаліти Соломію. Про те, що лишиться самій у чужій країні, де родина була єдиною опорою.
Вранці Богдан зайшов на кухню, де вона заварювала каву. Він виглядав невиспаним, постарілим.
— Я хотів сказати, що вчора було не все, — почав він. — Я хочу, щоб ти знала, що я шкодую.
— Шкодуєш, що це сталося, чи що я дізналася?
— Це різні речі?
— Дуже різні.
— Я шкодую, що це сталося.
— Тоді чому ти нічого не зупинив?
— Бо, — він запнувся, — мені було приємно, що на мене хтось дивиться.
— Я дивилася на тебе двадцять років.
— Це інше.
— Так, воно завжди інше, коли не твоя черга пояснювати.
Він сів навпроти, поклав руки на стіл.
— Що ти збираєшся робити?
— Не знаю.
— Ти підеш?
— Ще не вирішила.
— Я не хочу, щоб ти йшла.
— А я не хочу, щоб мене обманювали. Здається, ми обоє не отримали того, чого хотіли.
Дарина забігла на кухню в піжамі, обійняла батька за шию.
— Тату, а де тітка Соломія?
— Поїхала, — відповіла Галина. — Їй треба було додому.
— А вона повернеться?
— Не знаю, сонечко. Іди вмиватися, скоро в садок.
Дівчинка пішла, і Богдан довго дивився їй услід.
— Я правда не хотів усе зруйнувати, — тихо сказав він.
— Але зруйнував.
— Ще не все.
— Не все. Поки що.
Мама зателефонувала ввечері того ж дня. Галина стояла біля вікна й дивилася, як на сусідньому будинку вмикаються вогники.
— Доню, що там у вас сталося? Соломія плаче, каже, що ти її вигнала.
— Мамо, вона тобі розповіла чому?
— Сказала, що ви посварилися через дрібницю.
— Через дрібницю, — Галина усміхнулася без радості. — Вона була з моїм чоловіком.
— Що ти таке говориш.
— Те, що було.
— Може, ти щось не так зрозуміла?
— Мамо, мені розповіла вона сама. Без сорому.
На тому кінці довго мовчали.
— Вона ж молода, — нарешті сказала мама. — Вона не подумала.
— Їй тридцять років.
— Усе одно. Вона ж твоя сестра, їй треба пробачити.
— А мені хто пробачить за те, що я погодилася її прийняти?
— Не кажи так. Родина мусить триматися разом.
— Мамо, родина це не коли одна терпить, а решта користується.
— Ти завжди була сильною, — мама зітхнула. — А вона слабка.
— Саме тому всі й вирішили, що з мене можна брати все.
Мама відповіла не одразу.
— Я не хотіла тебе образити.
— Знаю, мамо. Але вже образила.
Вона поклала слухавку й відчула, що вперше за довгий час сказала вголос те, що давно носила в собі.
Минуло кілька днів. Богдан ходив тихий, допомагав із дітьми, мив посуд, водив Дарину до садка, питав, чи не потрібно щось купити.
Галина дивилася на нього й не знала, що відчуває. Жалю не було. Злості, здавалося, теж, лишилася якась порожнеча.
Якось увечері він підійшов до неї, коли вона складала прання.
— Можна поговорити?
— Говори.
— Я хочу все виправити.
— Як?
— Не знаю. Але хочу спробувати.
— Богдане, можна спробувати виправити розбите горня. Склеїти, поставити на полицю. Але пити з нього вже ніколи не будеш так само.
— Тоді що мені робити?
— Те, що вмієш. Бути поруч із дітьми. Бути чесним. Не тиснути на мене.
— А ти?
— А я подумаю.
— Скільки?
— Стільки, скільки буде потрібно.
Він кивнув.
— Дякую, що не вигнала.
— Ще не вигнала, — відповіла вона й узяла в руки наступну сорочку.
Пізно ввечері, коли діти заснули, Галина сіла на кухні з чашкою чаю. Думки текли повільно, без штурму. Вона згадувала мамині слова про те, що Соломія ні в чому не винна, бо слабка, і сестрині про те, що якби не вона, то знайшлася б інша. У цих словах було щось страшно знайоме: те саме чужі люди кажуть, коли хочуть зняти з себе відповідальність.
Вона знала, що Соломія не мала права так вчинити. Але знала й те, що Богдан міг відмовити, міг сказати «ні», міг вийти з кімнати. Він цього не зробив. Ніхто не змушував, і ніхто не звабив проти волі. Це був його вибір, такий самий, як її вибір колись їхати слідом за ним.
Тепер їй належало зробити власний вибір. Не заради мами, не заради сусідок, які поговорять і забудуть. Заради себе і двох дітей, які спали за стіною.
Вона зробила ковток уже холодного чаю й подумала, що ніхто не навчив її, як у цьому розібратися. Але вона вміла вчитися. Вона вивчила чужу мову, знайшла роботу, зібрала життя з двох сумок. Мабуть, вивчить і це.
Вранці вона розбудила дітей, нагодувала їх, відвезла до школи й садка. На роботі її зустріла керівниця з усмішкою.
— Пані Галино, ви добре виглядаєте.
— Дякую, — відповіла вона. — Просто виспалася.
Це була неправда. Але вперше за кілька днів вона вимовила її без страху, що хтось побачить, як їй насправді важко.
Віра Лісова
