На ювілеї свекруха віднесла мої речі до передпокою й віддала спальню зовиці. Через двадцять хвилин до зали ввійшли троє вантажників з якимись речами.

На ювілеї свекруха віднесла мої речі до передпокою й віддала спальню зовиці. Через двадцять хвилин до зали ввійшли троє вантажників з якимись речами.

Але спочатку була риба.

– Олено, солі мало. Ти рибу взагалі солила, перш ніж у духовку ставити?

Я присунула сільничку ближче до її руки:

– Солила. Лікарі радять гіпертонікам менше солі.

– Ой, годі цих лікарняних звичок, – зітхнула Римма Львівна. – Павлику, налий морсу. Ларисі з дороги їсти хочеться, їй калорії потрібні.

Павло підвівся з графином:

– Мамо, морс я сам робив. Олена тільки журавлину докупила.

– Купована журавлина кисла, – відрізала свекруха.

Лариса колупала олів’є. П’ятирічний Тимур упустив ложку на паркет.

– Витри йому руки, – кинула свекруха. – Олена в нас пилинки здуває. Дітей немає, живе для себе: робота, чергування. А сім’я – це коли горою один за одного. У Лариси сім’я, двох дітей тягне.

Я підняла ложку, дістала з шухляди нову й поклала перед хлопчиком.

– Ларисо, гаряче подавати відразу?

Зовиця швидко глянула на матір:

– Як мама скаже.

– Ти тепер господиня, звикай! – заявила свекруха. – Пашо, скажи сестрі.

Павло зам’явся:

– Мамо, ми ж сіли святкувати. Давайте тост. Шістдесят років людині!

– Вип’ємо, щоб у цій квартирі нарешті зазвучав дитячий сміх, – підняла келих свекруха.

Дядько Коля з Полтави крекнув, перекинувши чарку:

– Гарна квартира в тебе, Пашо. Стелі майже чотири метри, ліпнина. Тесть розщедрився, нічого не скажеш.

– Тато військовий, він порядок цінує, – спокійно зауважила я, дивлячись на дубову консоль, де лежав важкий латунний ключ із шкіряним брелоком.

Римма Львівна опустила чарку:

– Порядок хороший для людей. А коли на двох сто метрів, а рідня по кутках тулиться, це егоїзм, Олено. Натуральний егоїзм.

Я промовчала, встала й віднесла порожні салатники на кухню. Павло зайшов слідом і причинив двері.

– Олено, ну зроби обличчя простіше. У матері ювілей.

– Обличчя в мене нормальне. Три операції за вчорашню добу.

– Усі працюють! Ларисі за однокімнатну вісімнадцять тисяч віддавати, а аліментів кіт наплакав. Звідки гроші?

– Ми три місяці тому закрили її кредитку на п’ятдесят тисяч гривень, – нагадала я.

– Це була допомога сестрі! Ти не збідніла: оклад завідувачки, надбавки, консультації.

– Ті гроші ми відкладали на заміну труб опалення.

– Почекають твої труби! Мама має рацію: ми тут удвох ходимо, лунає як у порожній коробці. Кабінет пустує, там лише твої книжки.

– Цей кабінет мій батько обладнав для себе, коли вийшов у відставку.

– Твій батько п’ять років живе на дачі під Вишгородом! – голос Павла задзвенів. – А квартиру він тобі подарував десять років тому, на весілля: «Живіть, діти, розширюйтеся». Ми сім’я чи ні?

Я згадала той банкет. Батько справді сказав: «Живіть, діти».

Але договору дарування не оформлював. Він уклав договір безоплатного користування без строку, вніс його до Державного реєстру речових прав, а теку заховав у сейф.

– Ти вже про щось домовився з сестрою? – запитала я.

Павло взяв з підвіконня телефон, глянув на екран і поклав назад, екраном донизу.

– Я сказав, що місце є. І що в скрутній ситуації ми допоможемо.

– А мені коли збирався сказати?

– Ось кажу. Ти відразу так, наче я чужих людей з вулиці привів.

На плиті стояв сотейник із соусом. Я зменшила вогонь: вершки піднімалися по краях.

– На скільки вони збираються?

– Поки Лариса на ноги не стане.

– Це скільки?

– Олено, звідки я знаю? Роботу краще знайде, з боргами розбереться.

Телефон завібрував. Павло схопив його майже з полегшенням.

– Так. У двір заїжджайте. О четвертій, як домовлялися… Я зустріну.

Він вийшов, перш ніж я встигла запитати, кого саме. Я вимкнула соус і пішла слідом.

Римми Львівни за столом не було. Зі спальні долинав стукіт шухляд.

Двері стояли навстіж. На нашому ліжку лежала розкрита дорожня сумка Лариси, поруч – дитяча піжама з екскаватором. Свекруха виймала з комода мої речі й складала. Лариса тримала порожній пакет.

– Що ви робите?

– Місце звільняю. У тебе тут цілий склад, Олено. Ларисі речі покласти нікуди.

Я підійшла й притримала наступну шухляду.

– Закрийте, будь ласка.

– Не стій над душею. Вам у кабінеті цілком достатньо, Паша туди постіль перенесе. А тут будуть діти й Лариса. Тут тихіше.

У Лариси смикнулася щока.

– Мамо, я сама можу…

– Сядь, у тебе спина. Олена все одно на роботі пропадає.

Римма Львівна обійшла мене з оберемком одягу й понесла до передпокою. Я пішла за нею. Вона жбурнула все поверх моєї робочої сумки; дві блузки зсунулися на підлогу.

– Ось, розбереш. І дівчинці треба нормальне місце для уроків. Вона вже велика.

Ася, дванадцятирічна донька Лариси, стояла біля дверей зали з телефоном в одній руці й недоїденим шматком хліба в другій. Подивилася на розкидані речі, потім на мене й повільно сховала хліб за спину.

Я підняла блузки. На світлій тканині відбився бруд з коліс сумки.

– Риммо Львівно, більше мої речі не чіпайте.

– Господи, скільки галасу через ганчірки! Їх тобі ніхто не псує.

Підійшов Павло, підхопив спортивні штани, що впали слідом.

– Мамо, ну навіщо на підлогу?

– А куди? Вона в проході стала.

– Олено, давай віднесу.

– Куди?

– У кабінет поки.

– Назад до спальні.

Павло випростався з моїми штанами в руках. Від цього розмова виглядала особливо безглуздо.

– Ми можемо спокійно вирішити?

– Можемо. Для цього спершу треба було поговорити зі мною.

Римма Львівна гучно зітхнула:

– Усе. Не звертай уваги, Ларисо. На голодний шлунок нерви в усіх. Ходімо, гаряче холоне.

Вона пішла до зали. Лариса залишилась.

– Олено, Паша казав, ви обговорювали.

– Ми обговорювали твою кредитку.

– Ні, я про кімнати.

– Кімнати ми не обговорювали.

Зовиця подивилася на брата. Він відвів очі до розкритого комода.

– Я казав, що кабінет можна звільнити. Ти ж не сказала, що категорично проти.

– Ти сказав, що в ньому тільки книжки. Десять хвилин тому.

З зали гукнув дядько Коля:

– Ну що ви там? За стіл ідіть. Риммо, скажи тост, чи що.

Римма Львівна відповіла йому півголосом, але слово «примхи» я розчула.

Я повернула речі до комода, застібнула Ларисину сумку й поставила біля дверей. Руки слухалися погано: тричі не могла влучити в шухляду складеною футболкою. Павло казав, що мати не хотіла мене образити. Лариса мовчала. Тоді я попросила обох вийти. Не грюкнула дверима, навіть не зачинила їх. Мені треба було хоч кілька хвилин нікого не слухати.

Ось так минуло двадцять хвилин. А потім до зали ввійшли троє.

Перший ніс пластиковий ящик, з якого стирчала настільна лампа. Двоє інших тягли невеликий письмовий стіл, обмотаний плівкою.

– Добрий день. Куди ставити? – запитав перший. – І ліжко куди збирати?

Ася підвелася з дивана.

– Це мій стіл.

Павло вийшов їм назустріч:

– Стіл поки до стіни. Ліжко – у кімнату праворуч.

Чоловіки рушили до спальні. Я стала в дверях.

– Зачекайте, будь ласка. Нічого збирати не треба.

Той, хто з ящиком, глянув на Павла:

– У нас збирання в замовленні.

– Зараз розберемося, – швидко сказав чоловік.

На столі між салатниками лежала пачка свічок для торта. Дядько Коля все ще тримав чарку. Римма Львівна першою знайшлася:

– Хлопці, проходьте, там усе готово. Тимуре, відійди, людям працювати треба.

Тимур кинувся до ящика й поліз у нього обома руками.

– Мого робота привезли?

Лариса притягла його до себе.

– Потім, Тимо.

Я подивилася на Павла:

– Це і є твоя доставка?

– Олено, не при людях.

Він сказав це тихо, майже благально. Я теж не підвищила голос.

– Коли ти замовив машину?

– Яка різниця?

– Коли?

– У середу.

У середу я дзвонила йому з ординаторської й питала, скільки людей буде в матері на святі. Він назвав десятьох. Сказав, що рибу краще брати без кісток. Про вантажну машину, дитяче ліжко й нашу спальню – ні слова.

– Забирайте назад, – сказала я.

Чоловік з ящиком похитав головою:

– Ви з замовником визначтеся. У нас наступна адреса, очікування вже йде.

– Я замовник, – сказав Павло. – Зачекайте п’ять хвилин.

Він узяв мене за руку, намагаючись вивести з зали. Я висмикнула руку.

– Олено, речі привезли.

– Я бачу.

– Їм куди тепер?

Лариса притисла Тимура до себе.

– Ключі від моєї квартири ще в мене, – сказала вона. – Господиня вимагає виїхати до першого, але я ще не з’їхала.

– Ларисо, не починай і ти, – кинув Павло.

– Я нічого не починаю. Я кажу: ключі є.

Римма Львівна відсунула стілець так різко, що ніжка заскрипіла по паркету.

– Пашо, ти чоловік чи хто? У власному домі слова сказати не можеш?

– Це не його дім, – відповіла я. – Квартира належить моєму батькові.

Свекруха подивилася на мене, потім на Павла.

– У якому сенсі? На весіллі при всіх…

– Мамо, я знаю, на кому квартира, – перебив він. – Не треба зараз.

Він знав. Просто за десять років звик казати «нам подарували», а я не поправляла. Мені теж не хотілося щоразу пояснювати гостям, як влаштоване наше життя.

– То зателефонуй Борисові Андрійовичу, – сказала Римма Львівна. – Він нормальна людина, зрозуміє.

– Мамо, годі.

Павло вперше за весь день сказав це суворо. Свекруха сіла, але губи в неї й далі ворушилися.

Вантажники поставили Асин стіл до стіни. Один дістав телефон, другий попросив показати, де можна вимити руки. Вони везли меблі, у них була робота, наступне замовлення й зрозумілий лічильник очікування. Ніхто з них не збирався з’ясовувати, хто в нашій сім’ї має рацію.

Лариса нахилилась до доньки:

– Асю, одягайся.

– Ми назад?

– Так. Поки назад.

Дівчинка сунула телефон до кишені, взяла брата за руку й повела до передпокою. Не спитала ні про спальню, ні про стіл, ні про те, чому дорослі передумали. Лише повернулася за своїм хлібом, що лишився на краю тарілки.

Від цього мені стало гірше, ніж від усіх слів свекрухи.

Павло теж дивився на Асю. Потім повернувся до мене:

– Можна було хоч до ранку.

– У них оплачене житло. Ти відвезеш їх туди.

– А якби не було?

– Ти знав, що воно є.

Він промовчав. Йому хотілося говорити про сестру з дітьми, що опинилися б на вулиці. Але вони поверталися до власної квартири, і це була зовсім інша історія.

Лариса сама підійшла до вантажників:

– Назад на ту адресу, звідки забирали. Підніматимете.

– Тоді перераховуємо.

– Паша оплатить.

Брат різко глянув на неї.

– А хто? – спитала вона. – Ти ж казав, що все влаштував.

Римма Львівна почала збирати подаровані їй пакети. Дядько Коля ніяково кашлянув і запропонував допомогти зі столом, але вантажник попросив його відійти. У передпокої було тісно. Гості шукали куртки, Тимур не хотів взуватися, свекруха вимагала не м’яти упаковку від пледа.

Я винесла Ларисину сумку зі спальні. Вона взяла її за обидві ручки.

– Ти не могла мені зателефонувати? – спитала я.

– Я з Пашею говорила.

– А збиралась до моєї спальні.

– Я не знала, що до спальні. Мама сказала.

Це було схоже на правду. Коли свекруха виймала мої речі, Лариса стояла з пакетом і не знала, куди себе подіти. Але пакет тримала.

– Про кабінет знала?

– Знала.

Вона поправила блискавку на сумці, хоч та вже була застібнута.

– Думала, тобі незручно самій пропонувати. Це ж Пашина рідня, він і має вирішувати.

Мені хотілося спитати, хто підказав їй таку зручну думку. Я не спитала.

– За житло в мене вісімнадцять тисяч гривень оренди треба заплатити, – продовжила вона. – Асю до зубного треба. Тимкові взуття на місяць вистачає. Паша сказав: годі по чужих квартирах гроші роздавати, поживеш у нас, видихнеш. Я й видихнула.

Вона глянула в передпокій, де мати застібала Тимурові куртку.

– Мамі ще в п’ятницю казала, що треба з тобою окремо поговорити.

– І що?

– Вона відповіла: самі між собою розберетеся.

Я вірила, що їй хотілося саме видихнути. Не відібрати в мене життя, не образити при гостях. Отримати кімнату, перестати рахувати до зарплати й хоч раз не вибирати між двома потрібними покупками. Тільки чомусь для цього мене заздалегідь нікуди не включили.

– Ларисо, я не згодна жити разом.

– Я зрозуміла.

Сказала сухо, без подяки за минулу допомогу й без вибачень. Вона була сердита на мене. Можливо, на брата теж, але їхати довелося їй.

Коли винесли стіл, Павло пішов розраховуватися з вантажниками. Римма Львівна затрималася біля дверей.

– Гарне мені свято влаштувала.

– Ваші квіти, – сказала я й простягла букет.

Вона не взяла. Дядько Коля підхопив квіти замість неї й вивів свекруху на сходовий майданчик.

Павло повернувся пізно ввечері. Я прибрала зі столу. Рибу розклала по контейнерах, частину салатів викинула: вони кілька годин простояли в теплі. До торта так ніхто й не дістався.

Чоловік зняв куртку, вимив руки й мовчки відчинив посудомийну машину. Поправив дві тарілки, що стояли занадто близько. Я завжди так ставила, коли поспішала, а потім скаржилася, що не відмилися.

Він не був людиною, яка десять років лежала на дивані й командувала. Забирав мене після нічних чергувань, ходив по продукти, без нагадувань платив за комунальні послуги. Морс він справді зробив сам. Напередодні я заснула, поки в нього на кухні кипіла вода, і прокинулась уже під ковдрою, хоч збиралась лише прилягти на десять хвилин.

Тому мені й було так важко дивитися на нього зараз.

– Усі доїхали? – спитала я.

– Доїхали.

– Діти поїли?

– У них удома суп був.

Він дістав з холодильника контейнер з рибою, але відразу поставив назад.

– Я матері сказав, щоб до твоїх речей більше не торкалась.

– Дякую.

Павло скривився.

– Не треба цим голосом.

– Іншого поки немає.

Він сів навпроти.

– Олено, я розумію, що все вийшло погано.

– А коли мало вийти добре? У середу? У п’ятницю? Чи коли ліжко зібрали б?

Він потер долонею підборіддя.

– Я хотів поговорити. Ти приходила з роботи втомлена. Я починав про Ларису, а ти відразу: кредитка, труби, знову гроші.

– Бо це все є.

– Знаю.

З крана капало. Павло підвівся й довернув вентиль. Знову сів.

– Я їй ще вісім тисяч на місяць обіцяв, – сказав він.

Я подивилася на нього.

– Коли?

– Раніше. Коли вона міняла роботу. На новому місці перші місяці виходить менше.

– Переказував?

– Один раз.

– З яких грошей?

– Зі своїх. Не треба так…

Він не доказав.

Єдиного гаманця в нас не було. Ми домовилися, хто що оплачує, а великі витрати обговорювали окремо. Принаймні я так думала. Гроші на труби лежали в мене, але суму ми збирали разом: я більше, Павло менше. Коли закривали Ларисину кредитку, він пообіцяв швидко відновити. Потім знадобилася зимова гума. Потім ще щось.

– Тобто допомагатимеш їй і далі, – сказала я. – А на що ми житимемо, якщо я і сюди, і туди?

– Я думав, якщо вони переїдуть, то не доведеться. Продукти все одно беремо, готуємо. На трьох не так уже й…

Він осікся.

Я згадала його слова на кухні: оклад завідувачки, надбавки, консультації. Він перелічив їх упевнено, як людина, що вже все порахувала.

– Ти вирішив, що решту підхоплю я.

– У тебе дохід більший.

– У мене роботи більше, Пашо.

Він відвернувся. З цією фразою йому не хотілося сперечатися, але погодитися означало визнати, що додаткові люди в квартирі теж дісталися б мені не задарма. Хтось мав би купувати їжу, прати постіль, пояснювати, чому я сплю вдень, коли дитині нема де гратися. До цих питань ми навіть не дійшли. Римма Львівна встигла розпорядитися моїм ліжком.

– Чому ти не спитав прямо? – сказала я.

– Бо ти б відмовила.

Він відповів одразу. Потім глянув на мене й додав:

– Може, й ні. Не знаю.

Я знала, що відмовила б. Запропонувала б допомогти Ларисі порахувати витрати, пошукати інший варіант. Ми, ймовірно, посварилися б. Але я не пішла б вибирати рибу для свята, на якому мене збиралися переселяти.

Павло встав.

– Я не міг їй сказати: викручуйся сама.

– А мені зміг нічого не сказати.

Він сперся на спинку стільця.

– І що тепер?

Я втомилася так, що навіть злитися до пуття не виходило.

– Я хочу жити окремо.

– Олено…

– Я серйозно.

Він довго дивився на мене, наче міркував, скільки ще треба почекати, щоб можна було повернутися до розмови про матір, її вік і зіпсоване свято.

– Це твій батько вирішив?

– Тато взагалі не знає, що тут було.

– Звісно. Квартира його, і все відразу просто.

Я не стала доводити, що мені нелегко. Не змогла б довести ні йому, ні Риммі Львівні. У мене були сто квадратних метрів, гарна зарплата й жодної дитини. У їхньому розрахунку цього вистачало, щоб мої труднощі не враховувати.

– Я не прошу тебе з’їжджати за годину. Але спати поруч із тобою не хочу.

Павло відвів очі. Потім пішов до спальні, взяв подушку й рушив до кабінету. Там стояв вузький розкладний диван, на якому іноді ночував батько, коли приїздив у гості, хоч я завжди пропонувала помінятися.

Уночі я чула, як Павло кілька разів вставав. Скрипнули дверцята шафи, потекла вода у ванній. Зазвичай я спитала б, що трапилося, чи не болить щось. Цього разу лежала мовчки.

Уранці він зібрав сумку й поїхав до матері.

Батькові я зателефонувала по обіді. Розповіла без подробиць, ні про блузки, ні про сіль. Сказала лише, що Павло домовився поселити сестру з дітьми, мене не спитав, і тепер ми житимемо окремо.

Батько помовчав.

– Мені приїхати?

– Не треба поки.

– Він тобі щось казав? Погрожував?

– Тату, ні. Ми розмовляли.

Я почула, як батько видихнув.

– Олено, я тоді ж…

– Не треба про «тоді». Будь ласка.

Він замовк. У цьому теж був мій батько: йому було важко не доказати фразу, якщо він вважав себе правим.

– Гаразд, – мовив він нарешті. – Не буду.

Лариса написала через два дні. Господиня погодилася залишити її в квартирі. Павло обіцяні вісім тисяч переказав.

«За переїзд він заплатив, якщо що», – додала вона.

Я перечитала ці три слова: «якщо що». Наче ми з нею продовжували суперечку, у якій кожна збирала свої докази. Відповіла лише, що повідомлення отримала.

Римма Львівна не телефонувала. Дядько Коля надіслав фото забутого в нас футляра від окулярів і попросив подивитися під диваном. Футляр знайшовся. Павло забрав його разом із взуттям.

У квартирі легше не стало. Увечері я ловила себе на тому, що прислухаюся до ліфта. Кілька разів набирала чоловікові повідомлення за звичкою, потім стирала. Одного разу знайшла в холодильнику банку морсу й розлютилася так, що довелося сісти. Він був смачний. Саме такий, який я любила.

Я не хотіла, щоб десять років зійшли до однієї сцени біля комода. Але й вдавати, що цієї сцени не було, не могла. Особливо коли згадувала, як спокійно Павло показав вантажникам на спальню, хоч я вже встигла все сказати.

Через тиждень він попросив приїхати поговорити. Я погодилася.

Він прийшов без квітів. Це було добре: я не знала б, куди їх поставити. На ньому був светр, який я купувала торік восени. У рукаві розійшлася маленька петля. Я помітила й упіймала себе на бажанні одразу знайти нитку.

– Лариса залишається там, – сказав він. – Я буду доплачувати. Мамі пояснив, що більше жодних переїздів.

– Добре.

– Вона до нас поки не приїжджатиме.

Я подивилася на нього. Павло поправився:

– До тебе.

Ми сиділи в залі, де тиждень тому мав би стояти Асин стіл.

– Олено, я визнаю: треба було спершу домовитися.

– Ти знав це й раніше.

– Так. Знав.

Він не став посилатися ні на мою втому, ні на материн день народження. За це я була йому вдячна, хоч сказати вголос не змогла.

– Я хочу повернутися, – промовив він. – Ми можемо нормально жити. Я все скасував.

Я майже фізично відчула, як легко було б зараз погодитися. Він розбере сумку, підтягне дверцята кухонної шафи, які давно збирався полагодити. Ввечері ми ввімкнемо серіал, і можна буде хоч на годину перестати думати.

– Я не хочу знову жити з тобою, Пашо.

Він глибше сів у крісло.

– Ти вже вирішила?

– Так.

– Зовсім?

– Я хочу розлучитися.

Павло дивився на стіл. Я не квапила його. Мені самій знадобився тиждень, щоб вимовити це й не додати слідом чогось заспокійливого.

– Через один раз, – сказав він нарешті.

Я могла б нагадати йому про п’ятдесят тисяч, про інші розмови й про те, як дедалі частіше погоджувалася лише тому, що на суперечку не лишалося сил. Але я не збиралась складати перелік за десять років. Він і без переліку знав, що сталося.

– Для мене цього виявилося достатньо.

Павло встав і пішов до спальні по решту одягу. Я залишилась у залі. Він сам знімав речі з вішаків і складав у спортивну сумку. Кілька разів виходив спитати, де зарядка від старого телефону, чи не бачила я сірого паска. На ці питання я могла відповідати.

Біля дверей він затримався.

– Ти тільки Ларисі поки не кажи про розлучення. Вона вирішить, що це через неї.

– Я їй телефонувати не збиралася.

– Я сам скажу. Потім.

Він узявся за ручку, але не відчинив.

– Тільки не знаю як.

Я теж не знала. І вперше за цю розмову не стала допомагати йому добирати слова.