Я з чоловіком не живу вже рік, а він розлучення не дає, все за наймичку мене тримає. Як так можна? Добре, що у мене давня подруга є, ми з нею років десять не бачились, але у телефонній розмові вона мене просвітила. І це ж треба, щоб я сама не побачила його лукавства та підступності.
Коли ми одружилися з Андрієм, мені мама ще тоді сказала:
— Не буде тобі з ним щастя. Що ти у ньому знайшла? Ви зовсім різні. Так і будеш вдома голодна сидіти, а він з-за кордону тобі нічого не привезе. І грошей не дасть, жадібний він.
Я тоді її не послухала, думала, збудую своє щастя великою працею. Зроблю все можливе, щоб чоловіку було добре. Потім на роботу вийду й життя налагодиться.
Минуло два роки й у нас з’явився маленький Дмитрик. Важко було з сином, але ми справились. Чоловік сам працював, поки я у декреті сиділа, добре, що квартира була мамина. З нею ми жили.
Мама нам багато допомагала і на роботу мене відпускала, але з мене працівник так собі. Все роблю, що кажуть, але ініціативи не проявляю. Як же її проявляти, якщо зарплата нижча за прожитковий мінімум?
Я працюю у сфері зовнішньої реклами, у минулому місяці зробила замовлень більше за всіх співробітників, а коли попросила підвищити зарплату чи премію дати, мені директор так і відповіла:
— Компанія йде на дно. Якось не до зарплати.
Я тоді обурилась та й сказала:
— Компанія вже як три роки на дно йде, все вилізти не може. Коли буде краще?
Директорка відповіла:
— Оксана, я тебе скрізь відпускаю і на роботу ти виходиш не за графіком. Тож, працюй, а то звільню.
Мені зовсім не хотілося втрачати ту роботу і я залишила все як є. Коли мами не стало, компанія мені допомогла все організувати та в оплачувану додаткову відпустку відправила. Я себе відчуваю винною перед директоркою, тож працюю там багато років.
Моїх грошей з цієї роботи не вистачало, а Андрій не поспішав нам надсилати. Коли повертався з відрядження, заходив до нас на кілька годин, а потім десь зникав. Казав, що до друзів. Але я ж бачила, що у нього вся сумка делікатесами закордонними забита. А він нам з сином нічого не залишав. Іноді там шоколадку дасть, це й був весь його гостинець. Куди він ті сумки ніс я не відразу здогадалась, поки сама не побачила зраду.
Приїхала я до свекра, привезла обід та вечерю. Він на іншому кінці міста живе, майже не ходить та погано бачить. Я йому кожен день їсти готую та вожу. Мені то не важко, адже свекра я дуже люблю. У мене свого батька не було, тож він для мене дуже рідний.
І тут, у другій кімнаті я розстелила ліжко й побачила чуже простирадло. Це було те саме, яке ми з Люською разом купували. Вона сусідка мого свекра, ще й у подруги до мене записалась. Ми на ринок разом ходили, постіль вона собі купила. Тут мені все стало зрозумілим. Я вирішила перевірити та пішла до неї:
— Люсь, відкрий двері. Я знаю, ти вдома.
За дверима почулися кроки.
— Оксано, ти? – Запитала жінка.
— Так, відкрий мені. – Сказала я впевнено.
Вона відкрила двері, проте у квартиру мене не впустила. Запитала, що я хотіла та попросила зачекати, поки вона вдягнеться.
У привідчинені двері я побачила ту саму сумку, з якою мій Андрій з дому виходив та делікатеси ніс. Все мені стало зрозумілим. Я випалила:
— Не поспішай. Раз ти зайнята, я потім прийду.
Ввечері ми з Андрієм говорили про розлучення. Він мені сказав:
— Ти хочеш, сама подавай заяву, а мене і так все влаштовує.
Я обурилась:
— Будеш зраджувати мене з Люською і жити у моїй квартирі? Ні, цього не буде.
Він тоді відповів:
— Хіба ти думаєш, що Люська у мене одна? У мене таких як вона у кожному місті є.
Мені то все й стало зрозумілим.
Двадцять років шлюбу мені щастя не принесли. Що мені робити далі? Роздуми перервав телефонний дзвінок. То Марина подзвонила. Я їй все й розказала, а вона мені наче очі відкрила. Подруга сказала:
— Звісно він розлучення тобі не дасть. Ти ж за його татом доглядаєш. Ще напевно за власні гроші готуєш та їсти возиш?
— Але я його поважаю і люблю. – Я намагалась виправдатись.
Вона не вгамовувалась:
— Постав свої умови та вози їжу тільки у ті дні, які вважаєш за потрібні. Може навіть раз на тиждень. Нехай свекру Люська тепер готує. Вона ж його сусідка.
— Він її їжу не їсть, не смачно. – Тихо я сказала.
— Тоді нехай найме людину, щоб за його татом доглядала. Це ж не твоя проблема тепер. – Вона відповіла.
Ми ще довго розмовляли про життя і я послухала Марину. Провідую свекра тільки раз на тиждень, щосереди, а все інше мене вже не турбує. Хоч я й залишилась формально дружиною Андрія, нас пов’язує з ним тільки Дмитрик.
