Життя деколи нагадує реаліті-шоу і навіть найскладніші його миті можна пережити з посмішкою на обличчі. Ось вже кілька років я живу у світі, де кохання й випробування змішуються в одній чаші. Мій партнер, Данило, здавалося б, підіймає мене на небо своїм теплом й словами про любов, потім скидає назад на землю фразами, які б’ють, немов удари батога. Його поведінка нагадує американські гірки. То кохання, то ненависть. Ці емоційні гойдалки знесилюють мене й не дають жодної впевненості у майбутньому.
Коли ми почали жити разом, я побачила багато речей, котрі раніше не помічала. Через кілька місяців після переїзду під один дах з ним, я дізналася, що при надії. Це був квітень — період квітів й сподівань, але наші стосунки були абсолютно не такими оптимістичними. Данило то обіймав мене й говорив, як сильно любить, то на ранок прокидався зі словами: “Ти мене на собі одружила. Мені все це не треба. Я хочу свободи”.
Зараз я на дев’ятому місяці й життя, здається, з кожним днем стає важчим. Данило почав частіше заглядати у чарку. А це вже досить серйозна проблема. Міцні напої, які він потайки вживає зі своїми “друзями”, негативно впливають на наші стосунки. Усе відбувається таємно, коли я не бачу, але наслідки цього вилізли відразу.
Вдома він тепер майже не з’являється. Якщо приходить, то тільки після опівночі, але спершу завжди йде до своєї матері, яка живе поруч. Часом я навіть заздрю їй. Він проводить з матір’ю вечори, а до мене повертається тільки тоді, коли вже не залишається часу для розмов, тому що треба спати.
— Я з тобою тільки через дитину, — ці слова він повторює кожного разу, коли ми починаємо сперечатися. — Нас більше нічого не пов’язує. З’явиться син і тоді подивимось, що буде далі. Жити з тобою не хочу, якщо не подобається — їдь до батьків. Розв’язуй свої питання сама.
Як так сталося, що ми, закохані, які колись мріяли про щасливе майбутнє, зараз перебуваємо у фазі руйнування? Його слова дуже болять. Він мене штовхає, обзиває, іноді закриває рот рукою, щоб я не змогла відповісти. Я знаю, що це недопустимо.
— Ти з дитиною нікому не будеш потрібна, — каже він, додаючи, що потім я залишусь ні з чим і я буду бідною жебрачкою, якщо почну вимагати поваги до себе. У такі моменти я просто мовчу, бо не знаю як правильно вчинити.
Батьки кличуть мене до себе. Вони благають, щоб я не терпіла всього цього. Моя мама говорить:
— Вірунь, ти не зобов’язана жити у цьому пеклі. Приїжджай до нас, ми тебе усім підтримаємо.
Але це таке важке рішення… Як його прийняти? Я кожного разу задаю собі одне і те ж питання: “А що далі? Чи буде Данило кращим, коли з’явиться наша дитина? Чи буде він поруч, чи справді залишить мене?”.
Іноді здається, що його сім’я взагалі не готова мене підтримати. Мама Данила постійно захищає його поведінку, а інші родичі мовчать, наче я для них не існую. У такі моменти стає ще важче.
Одного вечора, коли Данило знову прийшов додому під ранок, я не витримала. Ми сіли за стіл на кухні, вікно було напіввідкрите, а свіже повітря проникало до кімнати. Я вже не могла більше мовчати.
— Дань, нам треба поговорити, — сказала я, намагаючись зберегти спокій.
Він тільки знизав плечима, навіть не піднявши очей.
— Ти мене не любиш, — сказала я прямо. — Чому ти зі мною?
Він зітхнув не надто захоплено і через довгу паузу нарешті, відповів:
— Я вже казав тобі. Ми разом через дитину. Кохання тут немає.
Ці слова були, як удар ножем. Я більше не змогла тримати емоції у собі.
— А ти думаєш, що дитина не відчуває цього? Що вона виросте щасливою, якщо ти будеш так до мене ставитись?
Він знову знизав плечима.
— Ти драматизуєш. Що хочеш, те й роби. Я ж сказав, не подобається — їдь до своїх батьків.
Тоді я зрозуміла. Ніякого майбутнього тут немає. Мої батьки мали рацію, я не повинна залишатися з таким чоловіком. Дитина заслуговує на краще, як і я.
Безпека понад усе. Я маю подбати про себе та свою майбутню дитину. І я більше не маю бути з ним. Я поговорила з батьками, навіть подруги мене підтримують. Вирішила, що буду збирати всі докази, записувати його погрози, зберігати повідомлення, фотографії. Це може знадобитися. І тепер, коли я дивлюся на своє майбутнє, я розумію, що не хочу жити у страху й невпевненості.
Наступного дня я зібрала речі. Данило навіть не спитав, куди я йду. Він сидів, дивився телевізор, наче мене не існувало.
— Ти вирішила? — єдине, що він сказав, коли я проходила повз нього.
— Так, вирішила, — відповіла я з холодною впевненістю, яку відчула вперше за багато місяців.
Я повернулась до батьків. Важко було не тільки через страх перед майбутнім, але й через тягар минулого. Я кожен раз запитувала себе: чому я дозволила собі усе це терпіти? Але з кожним днем ставало легше. Я почала розуміти, що любов — це не те, що змушує тебе залишатися поруч з кимось, хто тебе принижує. Тепер впевнена: що б не сталося далі, я справлюсь.
