– Я закохався і йду. Квартиру залишаю тобі, машину беру собі, а гроші поділимо навпіл! – вже випалив чоловік і став збирати речі. І це у 60 років

– Наче весна до осені в гості завітала, – подумала Неля, глянувши у вікно, залите сонячним промінням. Але ця благодатна днина аж ніяк не робила хорошої погоди в її засумованому серці. Біль образи лютим морозом сковував усе її єство і не хотів танути. Вже місяць минув відтоді, як її залишив Мирон. І ця квартира, залишена їй, і уся земля – зробилися для неї пусткою…

Вони були однокласниками. Та ще й сиділи за однією партою. Весела щебетуха Неля і виважено-романтичний Миросько доповнювали один одного в усьому. За щоденними дитячими шкільними клопотами незчулися, коли юність постукала у двері і в серця, принісши їм перше сокровенне кохання, яке вони пронесли крізь роки, мов найдорожчий скарб. Двох синів наpодили, уже й внуків дочекались і в дружній родині відсвяткували свої шістдесятиліття.

Неля вийшла на пенсію, пропрацювавши сорок років фельдшером в амбулаторії, а Мирон ще працював у автомеханічній майстерні. Якось і не помітила жінка, що благовірний став затримуватися на роботі. Так і раніше часто траплялося, коли була термінова робота, але заробляв він добре – мав золоті руки.

Цю суботу, яку Неля назвала «чорною», вона не забуде ніколи. Мирон зранку пішов на роботу, а повернувся опівночі і закликав її до розмови.

– Ми вже не молоді, – почав здалеку. – Багато років прожили у злагоді, я дякую тобі за це, – голос Мирона став тихим.

– До чого він це клонить, може в ресторан хоче запросити? – майнуло в Нелиній голові.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegramта Instagram

– Я думаю, що ти мене зрозумієш. Я закохався, як хлопчисько…

– Що? – зблідла Неля, і здалося їй, що це страшний сон.

– Не перебивай мене. Та що казати. Це моя остання любов, моє неземне шалене кохання…

Мирон говорив, а Неля наче й не чула вже його. У вухах дзвеніло, а очі наче туман оповив.

– Квартиру я залишаю тобі, машину беру собі, а гроші поділимо навпіл! – вже випалив чоловік і став збирати речі.

Неля прийшла до тями лише тоді, коли за чоловіком зачинилися двері. Відтоді й почалося для неї пeкло. Вона боялася вийти з хати, бо здавалося, що увесь світ знає про її біду і насміхається з неї. Гіпepтонія замyчила, Нелю покинули усі життєві сили. Проте жити потрібно було. Сини заспокоювали маму, але й від батька не відмовилися. Врятували її колеги з роботи, дізнавшись про Миронову зраду.

Вони запропонували їй повернутися в амбулаторію, де звільнилося місце. Неля погодилася. І життя стало налагоджуватися. Люди поговорили – тай затихли. Чула вона одним вухом, що Мирон шикує з молодою дружиною, з якою познайомився в автомайстерні, де вона ремонтувала свій автомобіль. Казали, що на Мальдіви її возив, шубку купив, по ресторанах водить.

– Та нехай, тільки його, – казала усім усміхаючись, а в самої розpивaлося серце.

Став до Нелі залицятися лiкар-вдiвець, але вона й слухати не хотіла про нові стосунки.

– Йому можна, а тобі ні, ти теж повинна бути щасливою і доказати зрадникові, що так і є, – надоумлювали друзі.

– Нікому я нічого не буду доказувати, – сердилася Неля. Вона звикала жити сама…

Нині знову субота. Але зелена, квітуча, весняна. Неля відхилила кватирку, спів пташок заполонив кімнату. Сьогодні так довго спала, як ніколи, і сон чудернацький снився, про собаку приблудного. Хтось постукав у двері.

– Напевно, сусідка, – подумала Неля. Накинула нашвидкоруч халат і відчинила двері. На порозі стояв Мирон. Худий, замyчений, старий якийсь. Це ж вісім місяців вона його не бачила.

– Пустиш? – видихнув.

– Тобі чого? – відступила Неля.

– Хочу грошей в тебе позичити, знаю, що маєш, а ми ж не чужі, наче.

– А для чого? За мої гроші відпочивати поїдете? – обурилася жінка.

– Та де там… – сумно усміхнувся Мирон. – Розійшлися ми. Не маю де жити. Хочу квартиру десь знайти.

Читайте також: – Нічого, сестричко, колись твоє щастя закінчиться, – шепотіла, наче змiя і все намовляла чоловіка проти дружини. – Не твоя це дитина, не твоя, Дмитре, – при кожній нагоді в’їдливо кидала швагрові ще до наpoдження маленької

– А як же твоє шалене кохання? – запитала Неля.

– То якесь затьмарення було. І тебе я так образив, не знаю, чи пробачиш колись. Вона каже, що я багато їм, хроплю і погано пахну, а ти мені цього ніколи не говорила.

– Я не помічала цього. – задумано сказала Неля.

– То, може, ти? – знітився Мирон.

– Може…- тихо сказала Неля.

А соловейки так співали за вікном, аж захлиналися…

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

фото ілюстративне з вільних джерел