Наступний день після весілля почався прекрасно. Сонце ніжно пробивалося крізь штори, море ледь чутно шуміло, а теплий вітер обіймав нас крізь відчинене вікно. Ми з Олексієм нарешті вирвалися у коротку відпустку до моря після шаленого весільного марафону.
Нарешті могли зітхнути з полегшенням та забути про всі турботи. Але я й уявити не могла, що вже за кілька годин мене охопить така хвиля емоцій, з якою і найбурхливіше море не може зрівнятися. Та ще й ці бабські забобони всілякі, досі не дають мені спокою.
— Ну що, пішли купатися? – весело запропонував Олексій, потягнувши мене за руку. Ми довго сміялися й плескалися у воді, ніби повернулися у дитинство.
Після першої години на пляжі Олексій раптом зупинився, поглянув на свою руку й миттєво зблід.
— Де… обручка? – тихо прошепотів він, наче боявся сам почути свої слова.
Я спочатку не зрозуміла, про що мова. Мовчки глянула на його руку й побачила палець, там, де ще вчора блищала новесенька обручка. Моє серце затріпотіло, ніби хтось раптово натиснув на невидиму кнопку паніки.
— Ти жартуєш? – зі слабкою надією запитала я.
Олексій лише похитав головою. Його обличчя стало блідим, очі – розширеними, ніби він і сам не вірив, що таке могло статися.
— Я не знаю, як це сталося, – почав виправдовуватись він. – Може, хвиля змусила її зіскочити, а я не помітив…
— Тобто, ти хочеш сказати, що втратив обручку, яка символізує наше вічне кохання, на наступний день після весілля? – я ледве стримувалася, щоб не заплакати.
— Та я… – він затнувся, – Я ж не спеціально…
У такі моменти розумієш, що це всього лиш річ. Прикраса. Символ. Але серце в паніці б’є тривогу: “Що тепер? Що це означає для нас?” Мені стало так прикро, що я не могла втриматися, сльози самі бігли по обличчю, а у горлі стало гірко й пекуче.
— Що робити тепер? – промовила я, затамувавши подих. – Це ж знак, правда? Може, ми зробили щось неправильно? Що тепер? Це ж погано, дуже погано…
Олексій глянув на мене з сумішшю вини й розгубленості у погляді.
— Ти ж не віриш у ці забобони, правда? – запитав він, сподіваючись на мою підтримку. Але я мовчала.
— Я знайду її, обіцяю, – раптом сказав він й рішуче кинувся назад у воду.
Я стояла біля берега, дивлячись, як мій чоловік запекло плаває у хвилях, шукаючи свою обручку, яку, напевно, вже віднесло далеко-далеко. Я мовчала. Мені хотілося кричати, бігти до нього, говорити, що все добре, що це лише обручка, але… я не могла.
Минуло пів години. Потім година. Олексій знову й знову пірнав, вишукуючи щось на дні, але без успіху. Люди на пляжі вже почали підозріло дивитися у наш бік, але нам було байдуже.
— Все, вистачить, – нарешті промовила я, коли вже не могла більше терпіти це безглуздя.
Він підійшов до мене, весь мокрий й змучений, як після марафону.
— Пробач, я не знайшов її.
— Не переймайся, – нарешті видихнула я. – Знаєш, це просто обручка. Наша любов не зникне з її втратою.
Він подивився на мене з полегшенням, ніби я зняла з нього величезний тягар.
— Ти права. Але я все одно куплю нам нові. Кращі. Ти цього варта, – сказав він і посміхнувся своєю такою рідною, трохи винуватою усмішкою.
— Купиш нам нові, кажеш? – я трохи завагалась, але гумор прокинувся всередині. – Ну, тоді готуйся, я обираю діаманти! Олексію, не розчаруй мене!
Ми обоє розсміялися, хоча в глибині душі я все ще відчувала якусь тривогу. Я хотіла вірити, що це всього лише прикра випадковість, але чи можна ігнорувати такі знаки?
Минув місяць. Ніби все повернулося на свої місця. Життя йшло своїм звичаєм, буденні справи знову захопили нас. Але одного разу, коли я поверталася додому після роботи, у дверях зустріла сусідку, тітку Олену. Вона уважно глянула на мої руки.
— А чому ти без обручки? – запитала вона без натяку на делікатність.
Я застигла, бо й справді не носила обручку з того самого дня, коли Олексій втратив свою. Може, тому що хотіла, щоб він сам купив нові для нас обох, а може, через щось глибше, про що я навіть не наважувалася подумати.
Тітка Олена кивнула з серйозним виглядом:
— Знаєш, інколи втрата обручки – це не просто випадковість. Це може бути попередженням, що варто щось змінити. Не зволікай, а то потім буде пізно.
І хоча я не вірила в забобони, її слова зачепили мене за живе. Можливо, це дійсно не просто випадковість? Можливо, щось між нами вже змінилося і я лише вдавала, що все в порядку?
Олексій, на диво, вже не згадував про нові обручки. А я взагалі почала сумніватися, чи варто їх чекати. Минуло ще три місяці і я помітила, що чоловік змінився. Став грубим та черствим до мене. На мої прохання він не реагував, а про плани на вихідні можна було б і не нагадувати.
— Доживемо до вихідних, там вирішимо, – сухо відповідав він мені кожен раз, коли розмова заходила за плани.
Що вже говорити про спільне майбутнє? Я відчула, як ми віддалилися одне від одного. Вже не було спільних вечорів, сумісних переглядів фільмів та спільної вечері. На моє, що сталося? Він відмахувався й не бажав мене бачити. Він навіть не помітив, як я одного разу не повернулася додому. Я була у батьків, проте не сказала йому про це. Після тої ночі, я відчула, щось пішло не так.
Наступного дня, коли я повернулася додому, на столі лежала записка:
“Я заплутався. Зустрів перше кохання й не знаю, що мені робити. Залиш мене у спокої на кілька днів”.
Сльози покотилися з моїх очей. Невже то все через загублену обручку? Я не знала, що мені робити, до кого бігти. Подзвонила до свекрухи, а вона сказала:
— У своїй сім’ї розбирайтеся самі.
Моя мама теж мене не підтримала, сказала, що не варто виносити сміття з дому, навіть не вислухавши, у чому справа.
Через тиждень чоловік повернувся додому за речами. Він сказав, що зробив помилку одружившись зі мною та подає на розлучення. Отак от, і як тут не вірити у забобони?
