— Все, я більше не можу цього терпіти! – я кинула журнал на диван й підійшла до дзеркала, вивчаючи своє відображення. У квартирі було тихо, тільки звук мого дихання наповнював кімнату. — Чому всі вже заміжні, мають родини, а я – ні? – мої очі блищали від заздрощів. Відображення у дзеркалі здавалося втомленим, але я добре знала, що маю чудовий вигляд. Висока, струнка, доглянуте волосся, гарна освіта, знання мов. І все ж я була самотня.
Марта була моєю найкращою подругою, однокурсницею, завжди поруч — і завжди крок попереду. В університеті її обожнювали всі: викладачі, одногрупники, навіть ті, хто просто бачив її мимохідь на коридорах. Вона завжди сяяла, а я… я зазирала їй у спину.
— Що в ній такого? – промовила я вголос, знову вдивляючись у дзеркало. – Я не гірша, навіть краща, ніж вона!
Я почала згадувати наші зустрічі. Як вона, ніби ненароком, торкалася обручки з діамантом на своєму пальці й показувала її всім. Як вихвалялася своїм нареченим Ярославом, консервативним й суворим чоловіком, якому я ніколи не подобалася.
— Я знайду спосіб помститися, – раптом вихопилося з моїх вуст. Ця думка осіла у свідомості, немов важкий камінь. Я знала її секрет. Знала, що у Марти є дитина, про яку вона нікому не розповідала, навіть Ярославу.
— Так, це те, що треба, – я всміхнулася своїм думкам. – Він її кине.
Без жодних сумнівів, те що треба. План здавався ідеальним.
— Олеся, ти чула? — запитала мене Аня, наша спільна знайома, зустрівши мене в кафе через кілька тижнів.
— Що саме? — я удала, що не розумію, хоча знала, що зараз почую.
— Ярослав дізнався про свою дружину. Кажуть, що у неї є дитина, яку вона залишила у батьків. Ти уявляєш, яка це сенсація та сварка гарантована? Чоловік за це пішов від неї! Просто кинув її!
— Та невже? – я удала, що здивована, але всередині мене вирувала радість. Я перемогла. Нарешті Марта отримала те, що заслужила. Тепер вона залишилася без обручки, без чоловіка, без усієї тієї ідеальної картинки, яку створювала роками.
— Вона цього не заслужила, — тихо промовила Аня, дивлячись на мене з жалем. – Я думала, що ви були подругами…
— Подругами? – я зневажливо посміхнулася. – Це було давно. Кожен має відповідати за свої вчинки.
Минуло десять років. Я сиділа на лавці у парку, роздумуючи про своє життя, коли побачила Марту. Вона йшла повз мене і я ледь впізнала її. Вона змінилася, стала худою, майже прозорою, а в її очах більше не було того блиску, яким вона колись привертала всіх навколо.
— Марта? — я не втрималася й підвелася з лавки.
Вона зупинилася й поглянула на мене. Її погляд був спокійним, без жодних емоцій чи здивування.
— Олеся, привіт, – тихо промовила вона. Голос її був низьким та спокійним, але відчувалося, що вона вже пережила багато.
Моє серце стиснулося. Щось у ній змусило мене відчути провину, яку я намагалася ховати всі ці роки.
— Як ти? – я спробувала знайти хоч якісь слова.
— Живу, – просто відповіла вона, але в цьому слові було стільки відчаю, що мені стало ніяково.
— Марто, – я раптом відчула, що більше не можу тримати це в собі, – пробач мені… за все.
Вона довго дивилася на мене, її очі ніби проникали мені в душу. Я чекала на звинувачення, але вона лише зітхнула.
— Я давно тебе пробачила, – відповіла вона спокійно, – але чи зможеш ти пробачити саму себе?
Її слова пройняли мене до глибини душі. Я стояла на місці, спостерігаючи, як жінка повільно йде геть, залишаючи мене одну з тим, що я зробила. І тільки тепер я зрозуміла: помста не принесла мені ані щастя, ані спокою. Тільки порожнечу, яку я не можу заповнити навіть через роки. Марта пробачила мені, але чи зможу я пробачити саму себе?
Зараз я сиджу перед тим самим дзеркалом, у якому колись бачила свою перемогу. Але тепер я бачу інше — жінку, яка втратила не тільки подругу, а й себе. І тільки одне питання не дає мені спокою: чи змогла б я жити краще, якби не дозволила заздрості зруйнувати все?
