Ми познайомилися у вагоні-ресторані потягу Київ-Львів. Я поверталася зі столиці, влаштувала собі кілька денну відпустку. А він- із відрядження.
Я відразу його помітила. Середніх років, високий, із синіми очима. Ошатно одягнений, говорив по телефону, і постійно поглядав у мій бік.
Я не із соромʼязливих жінок. Дивилася йому прямо в очі, посміхалася. Пила каву, і чекала.
Як тільки він закінчив розмову, підсів поряд. Познайомились. Разговорились. Решту дороги їхали у одному купе.
Так почалася моя історія, яка як тоді здавалося буде дуже щасливою.
Спочатку мене все влаштовувало. Ми проводили вихідні дні разом. Я їздила туди, куди його відряджали по роботі, і так могла бути поряд.
Все змінилося, коли я дізналася, що ношу під серцем дитину.
Думала аж тепер він залишить сімʼю і ми будемо разом. Але цього не сталося.
Він приїжджав коли міг вирватися.
Привела я на світ дитину, я одна, на хрестини приїхав крадькома, святкували вдома, щоб люди не бачили його, і того чоловіка який став хресним татом для моєї доньки.
Час спливав. Я вимагала визначитись, або залишатися із нами, або не приїжджати і дати мені можливість ще влаштувати своє життя.
Минуло уже десять років. Десять років я запасний варіант для нього. Жодного Різдва, жодного свята він не провів з нами, бо ж має сімʼю.
Я розумію, чим далі, тим важче мені буде знайти гідного супутника по життю, бо роки беруть своє.
У мене є все, бізнес, величезний будинок, дорога машина.
Але коли приходять вихідні дні, чи свята, коли збирається родина, я одна. Чекаю, приїде чи ні.
І дитина моя питає чому тато не живе із нами? А що я їй маю сказати? Що я запасний варіант?
Історію написала, Mavka спеціально для osoblyva.сom
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.
Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.
Світлина, Марічки.
