Ліля, жінка середніх років із обличчям, яке було зморщене від часу й роботи, сиділа на кухні своєї хати в рідному селі, пила каву та їла шоколад. Вона нещодавно повернулася після десяти років заробітчанства в Італії, і серце її було переповнене сумом.
Хоч і прагнула повернутися додому, все ж їй не вистачало цієї розкоші, якою була її рідна земля, бо за стільки часу в чужому світі багато змінилося.
На столі перед нею лежала купа паперів: квитанції, рахунки, листи. Ліля думала про дітей – чотирьох, яких вона залишила вдома десять років тому, щоб забезпечити їх і дати їм усе найкраще. Тепер, коли вона нарешті повернулася, виникло питання, яке її не полишало: як усе чесно поділити між дітьми?
Першою до неї завітала Олена – найстарша з чотирьох дітей. Вона була вже дорослою, працювала в магазині й сама вела своє господарство.
Ліля обійняла її, руки доньки стали рапатіші від праці, але очі її залишалися такими ж, як у дитинстві. Олена обняла матір і сіла поруч.
Мамо, ми тебе так чекали! Але ти ж розумієш, що ти повинна поділити все між нами, – сказала Олена тихо, ніяково, але в її словах було більше серйозності, ніж простого інтересу.
” Я знаю, дочка, я знаю, але не знаю, як це зробити,” – Ліля відвернулася вбік, а очі її заповнилися сльозами. – Я привезла трохи грошей, але всі вони такі різні: зароблені на хліб, на медицину, на дрова, для вас. Не знаю, як це все поділити між вами, аби кожен отримав справедливу частку.
Олена спробувала заспокоїти маму: “Мамо, ти багато зробила для нас, а тепер ти приїхала. Ти все зробила, як могла, а ми самі знаємо, що й як потрібно”.
Ліля лише важко зітхнула, адже думки її вже забігали далеко в минуле. Десять років тому Ліля залишила село, де в неї було четверо маленьких дітей. Її чоловік, який був затятим любителем оковитої, не зміг подбати про родину.
І Ліля зрозуміла, що для того, щоб вижити, потрібно шукати інший спосіб. Тому вона вирушила за кордон – на заробітки в Італію.
Тоді їй було всього тридцять п’ять, і хоча в серці залишалося багато болю від розставання з дітьми, вона була вперта: зробить усе, щоб забезпечити їхнє майбутнє.
Вона працювала на будівництвах, в кафе, прибиральницею. Вивчила мову, долала всі труднощі чужого світу. Ліля відправляла гроші додому, забезпечуючи дітей: Олена навчалася в університеті, інші — в школі. Вона прагнула, аби вони не знали потреби й голоду, аби хоч якимось чином дати їм майбутнє.
Але, незважаючи на свої зусилля, Ліля відчувала величезну провину. Вона не була вдома, не могла обійняти своїх дітей, не бачила, як вони ростуть.
І хоча обіцявся блискучий матеріальний результат, душа її була порожньою. Вона спостерігала з відстані за їхнім життям через телефонні розмови та листи, але чогось важливого не вистачало — того тепла, що лише можна отримати від матері.
Коли Ліля нарешті повернулася до дому, вона відчула, як багато змінилося за цей час. Олена, хоч і залишалася тією ж турботливою дочкою, все ж стала більш незалежною, її погляд вже не був таким, як у дитинстві.
Інші діти — Юрчик, який вже став юнаком, Катерина, що намагалася жити своїм життям, і малий Петро, який виріс за ці роки — також стали зовсім іншими.
І ось тепер, сидячи на кухні, Ліля сприймала це все як щось зовсім нове. Їй не вистачало часу, щоб увійти в їхнє життя, стати частиною їхніх звичок і прагнень. Вона могла лише думати, як поділити те, що привезла, як розподілити свої зусилля та вкладення.
Ліля приготувала вечерю, і коли всі діти зібралися за столом, вона мовила: ” Я знаю, що все це нелегко, але кожен з вас має право отримати частину того, що я привезла. Я не знаю, як це правильно зробити, але хочу, щоб ви це зрозуміли”.
Хоча всі діти Лілі були раді її поверненню, найбільше це відчувалося у поведінці наймолодшого, Петра, та найстаршої, Олени.
Петро — наймолодший із дітей Лілі, з початку був дуже прив’язаний до матері. Хоча за час її відсутності він значно підріс, він залишався найбільш емоційно відкритим до її повернення.
Петро не зважав на те, що Ліля привезла з заробітків гроші або речі, його серце було переповнене радістю від того, що мама знову поруч.
Від нього не можна було почути жодного слова про гроші чи будь-які матеріальні блага — він прагнув лише одного: обійняти свою матір і бути з нею. У дитячих очах не було жодного запиту на матеріальне, лише на те, щоб повернутися до звичних материнських обіймів, до дому, який був порожнім без неї.
Олена, хоча й була дорослою, також відчувала величезне задоволення від повернення матері. Вона була тією, хто, зрозумівши тяжкість ситуації, вже багато років тому почала працювати і сама намагалася дбати про родину.
Олена розуміла, що матері не треба додатково вражати її подарунками чи коштами. Вона багато пережила через відсутність мами, і, зрештою, для неї головним було те, щоб Ліля була поруч. Вона була така щаслива, що мама повернулася та є поруч. А ще вдячна за будь-який подарунок.
Для цих двох дітей, Петра і Олени, важливіше за все було саме повернення матері, а не те, що вона привезла. Їхня радість була безпосередньо пов’язана з тим, що вони нарешті могли обійняти свою маму, відчути її тепло й турботу, яку вони так довго чекали.
Юрчик і Катерина, хоча й раді були бачити матір, але були більш самостійними і дещо практичними. Для них повернення матері було важливим. Тому питання про гроші було для них також важливим, але вони теж відчували вдячність і підтримували свою маму.
Але найкраще це відчувалося саме у випадку Петра, який був ще дуже малим, коли Ліля поїхала, і тепер міг тільки радіти, що мама вдома, і навіть не думав про матеріальне.
І хоча Ліля не знала, як поділити все це між дітьми, вона відчула, що її серце заспокоїлося. Вони були разом, і це було найважливіше.
Всі діти погодилися, що їхня мати і так зробила для них все, що змогла. Найголовніше те, що вона нарешті повернулася до них і більше нікуди не буде їхати а буде поряд з ними.
Хоча всі діти Лілі були раді її поверненню, найбільше це відчувалося у поведінці наймолодшого, Петра, та найстаршої, Олени.
Петро — наймолодший із дітей Лілі, з початку був дуже прив’язаний до матері. Хоча за час її відсутності він значно підріс, він залишався найбільш емоційно відкритим до її повернення. Петро не зважав на те, що Ліля привезла з заробітків гроші або речі, його серце було переповнене радістю від того, що мама знову поруч. Від нього не можна було почути жодного слова про гроші чи будь-які матеріальні блага — він прагнув лише одного: обійняти свою матір і бути з нею. У дитячих очах не було жодного запиту на матеріальне, лише на те, щоб повернутися до звичних материнських обіймів, до дому, який був порожнім без неї.
Олена, хоча й була дорослою, також відчувала величезне задоволення від повернення матері. Вона була тією, хто, зрозумівши тяжкість ситуації, вже багато років тому почала працювати і сама намагалася дбати про родину. Олена розуміла, що матері не треба додатково вражати її подарунками чи коштами. Вона багато пережила через відсутність мами, і, зрештою, для неї головним було те, щоб Ліля була поруч. Олена була щаслива від того, що мама повернулася, і навіть не піднімала питання грошей або того, що Ліля привезла з заробітків.
Для цих двох дітей, Петра і Олени, важливіше за все було саме повернення матері, а не те, що вона привезла. Їхня радість була безпосередньо пов’язана з тим, що вони нарешті могли обійняти свою маму, відчути її тепло й турботу, яку вони так довго чекали.
Юрчик і Катерина, хоча й радились з матір’ю, були вже більш самостійними і дещо практичними. Для них повернення матері було важливим, але вони не виглядали настільки емоційно вразливими, як молодший Петро чи старша Олена. Тому питання про гроші було менш гострим для них, але вони теж відчували вдячність і підтримували свою маму.
Але найкраще це відчувалося саме у випадку Петра, який був ще дуже малим, коли Ліля поїхала, і тепер міг тільки радіти, що мама вдома, і навіть не думав про матеріальне.
Адже невдовзі після того як мати поїхала то батько покинув їх і пішов жити до іншої жінки. Вони жили з бабусею, яка вже була старенькою хоча досить строгою з ними.
Ліля насправді навіть не очікувала такої доброти і розуміння від своїх дітей. Вона думала що їм від неї лише гроші і подарунки потрібні більше будуть.
Жінка зрозуміла, що її любов і турбота — ось що справді має значення. Всі ці роки важкої праці на чужині були не тільки для матеріальних благ, а й для того, щоб повернутися додому, до тих, кого вона любить.
І тепер, після всіх труднощів, вона була вдома, серед своїх дітей, і це було найкраще, що вона могла зробити.
Автор: Віра Лісова